«Спорт – найкраща реабілітація»: як ветеран Юрій Бідюк із Енергодара після важкого поранення об’єднує побратимів навколо спорту
До повномасштабної війни Юрій Бідюк жив в Енергодарі та працював електрослюсарем на Запорізькій атомній електростанції. Напередодні російського вторгнення він долучився до територіальної оборони, а після початку повномасштабної війни взяв до рук зброю і вирушив захищати Запорізький край.
У червні 2023 року Юрій зазнав важкого поранення на фронті та втратив ногу. Після тривалої реабілітації він не лише повернувся до активного життя, а й знайшов новий напрям, у якому може підтримувати інших ветеранів, – адаптивний спорт.
Сьогодні Юрій розвиває ветеранський спортивний клуб «Гладіатор», допомагає побратимам адаптуватися до цивільного життя та долучається до розвитку ветеранської політики. Його мета – поширювати досвід підтримки ветеранів і розвивати такі ініціативи в інших регіонах України.
Про свій шлях, розвиток адаптивного спорту та підтримку побратимів Юрій Бідюк розповів «Першому Запорізькому».
Рішення захищати Україну ухвалив без вагань
Юрій Бідюк народився і виріс у селі Благовіщенка неподалік Енергодара. Після навчання він переїхав до міста енергетиків, де влаштувався на роботу на Запорізьку атомну електростанцію.
Спочатку працював у загоні відомчої воєнізованої охорони, який відповідав за безпеку зовнішніх об’єктів станції. У 2018 році отримав можливість працювати за фахом: він навчався на інженера-електрика – і перевівся до електричного цеху.
«До повномасштабного вторгнення працював електрослюсарем четвертого розряду – ремонтував електродвигуни 0,4 кВ. Я ходив на роботу із задоволенням. Було своє життя, ми будували плани на майбутнє», – пригадує ветеран.
Робота на найбільшій атомній електростанції Європи давала родині Юрія стабільність і відчуття, що він є частиною важливої справи.
До великої війни у Юрія вже був військовий досвід: у 2014 році, після початку російської агресії на сході України, він служив у Національній гвардії України. Разом із підрозділом охороняв військові об’єкти в Запоріжжі.
Цей досвід переконував Юрія, що Росія може спробувати розширити агресію. Тому напередодні повномасштабного вторгнення він підписав контракт резервіста та приєднався до місцевої територіальної оборони. Разом із підрозділом проходив військову підготовку.
«Я вже тоді розумів, що буде щось більше, що Росія на цьому не зупиниться і піде далі», – говорить ветеран.
Водночас Юрій сподівався, що його побоювання не справдяться. Але вранці 24 лютого 2022 року сумнівів не залишилося.
«Коли зранку прокинувся, по всіх новинах – вибухи ракет, росіяни заходять. Це був певний шок, але морально я вже був до цього готовий», – згадує Юрій.
У перший день повномасштабної війни він ще встиг вийти на роботу. А наступного ранку зібрав рюкзак і прийшов до місцевого військкомату. Разом з іншими добровольцями він вирушив до Василівки, де формувався майбутній батальйон територіальної оборони.
Рішення стати на захист України, розповідає Юрій, не було для нього складним.
«Сім’я мене підтримала. Бо так не повинно бути, щоб агресор диктував нам, як жити. Тому я вирішив воювати за Україну, за рідний дім і свій край», – пояснює ветеран.
Поранення під час бойового завдання назавжди змінило його життя
Перший тиждень підрозділ Юрія перебував у Василівці, після чого його передали на підсилення 128-й гірсько-штурмовій бригаді.
Понад рік бійці утримували Оріхівський напрямок і облаштовували лінію оборони. У 2023 році, коли розпочався український контрнаступ, підрозділ перекинули на ділянку фронту на стику Запорізької та Донецької областей.
У цей період Юрій перевівся зі стрілецького батальйону Енергодарської територіальної оборони до бригадної розвідки 110-ї бригади Запорізької ТрО.
16 червня 2023 року під час виконання одного із завдань поруч із Юрієм розірвалася 82-міліметрова міна.
«Осколками мені дуже сильно перебило ногу, були пошкоджені артерії. Поки мене довезли до Запоріжжя, на жаль, ногу вже не можна було врятувати», – розповідає Юрій.
Один з осколків також влучив у груди та пошкодив легеню.
Наприкінці липня Юрія направили на реабілітацію до Львівської області. Основний етап відновлення він завершив у грудні того ж року. Після поранення Юрій отримав другу групу інвалідності, а в березні 2024 року його звільнили з військової служби.
Після ампутації Юрій знайшов опору в родині та побратимах
Після ампутації Юрію довелося заново звикати до цивільного життя та вчитися справлятися з новими обмеженнями. Водночас до можливого важкого поранення він психологічно готував себе ще під час служби.
Коли після операції прокинувся в реанімації та дізнався, що втратив ногу, Юрій не піддався паніці. Каже, у той момент для нього найважливішим було те, що він залишився живим.
«Для мене це було так: я прокинувся – я живий. А далі вже будемо розбиратися».
Важливу роль у відновленні Юрія відіграла родина: дружина та діти залишалися поруч і підтримували його.
Після звільнення з військової служби Юрій близько року залишався вдома. За цей час він поступово вчився жити у новій реальності та приймати зміни, які принесло поранення.
«Найважче було прийняти себе таким, яким я є. Я вже далеко не походжу, сильно не побігаю. Але треба було якось жити далі», – говорить Юрій.
Поступово почав спілкуватися з іншими ветеранами, які порадили йому стати у чергу на житло. І згодом держава виділила кошти на придбання квартири в Мукачеві на Закарпатті, де він тепер оселився з сім’єю.
Згодом він почав більше спілкуватися з іншими ветеранами. Вони, зокрема, порадили йому стати на квартирний облік. У результаті держава виділила кошти на придбання квартири в Мукачеві на Закарпатті. Там Юрій нині живе разом із родиною.
Від власного відновлення – до допомоги іншим ветеранам
Приблизно через рік після демобілізації Юрій зателефонував побратиму, з яким разом проходив реабілітацію. На той момент той уже починав розвивати ветеранський спортивний рух.
Так Юрій долучився до створення ветеранської спортивної команди. Разом із побратимами та представниками бойового підрозділу «Карпатська Січ» вони заснували ветеранський хаб і спортивний клуб «Гладіатор».
Спочатку команда їздила Україною та брала участь у різних змаганнях. Згодом ветерани почали організовувати власні спортивні заходи. Нині клуб проводить всеукраїнські та обласні змагання, а також співпрацює з місцевою владою Закарпаття.
Для Юрія спорт став не лише способом підтримувати фізичну форму. Він побачив у ньому можливість допомагати іншим військовим проходити складний шлях повернення до цивільного життя. За його словами, ветеранам важливо спілкуватися з людьми, які мають подібний досвід і можуть їх зрозуміти.
«Ми намагаємося їх підтримувати, показувати, що життя не закінчується і що треба жити далі», – наголошує Юрій.
У рейтинговій програмі учасники змагаються у трьох основних дисциплінах.
Перша – жим лежачи. Спортсмени виконують вправу зі штангою вагою 50% від власної маси тіла. Якщо через поранення учасник може працювати лише однією рукою, замість штанги він використовує гантелю вагою 25% від власної маси.
Друга дисципліна – поштовх гирі вагою 16 кілограмів. Учасники, які не можуть виконувати вправу стоячи, можуть робити її сидячи – з двома гирями.
Третя – веслування на гребному тренажері. За одну хвилину учасник має подолати якомога більшу дистанцію.
Окрім рейтингових дисциплін, на всеукраїнських змаганнях проводять турніри з більярду, настільного тенісу та інших видів спорту.
На змагання приїжджають ветерани з різних регіонів України. Учасникам безкоштовно надають проживання та харчування.
«Одна з наших концепцій полягає в тому, що спорт – це найкраща реабілітація», – говорить чоловік.
Юрій Біднюк і сам бере участь у змаганнях. 22 серпня в Рівному він виступив на IV етапі Кубка України з богатирського багатоборства серед ветеранів та ветеранок. У змаганнях взяли участь 108 спортсменів і спортсменок із різних регіонів України. Вони випробовували силу та витривалість у восьми дисциплінах. За підсумками виступу Юрій виборов перше місце.
Водночас власні спортивні результати для нього не є головною метою.
«У мене немає спортивної цілі. Моя ціль – зробити для інших ветеранів легшим перехід від військового життя до цивільного», – пояснює Юрій.
Долучився до розвитку ветеранської політики
Поки що основна діяльність клубу зосереджена на Закарпатті. Всеукраїнські змагання вже приймали Ужгород і Хуст. На останньому такому турнірі зібралися майже 200 ветеранів із 20 областей України.
Останні всеукраїнські рейтингові змагання відбулися на 2–4 жовтня в Ужгороді. Для команди це вже третій рейтинговий турнір.
Водночас «Гладіатор» поступово виходить за межі України. Юрій Біднюк розповідає, що команда домовилася про проведення міжнародних змагань у Латвії. Очікується, що в них візьмуть участь ветерани та військовослужбовці з різних європейських країн, зокрема Польщі та Німеччини.
Окремий напрям роботи клубу – створення доступної спортивної інфраструктури для ветеранів. Власними силами команда вже відкрила п’ять спортзалів у Закарпатській області, де ветерани можуть безкоштовно тренуватися.
Фото: CS Gladiator
Щоб розвивати цей напрям на системному рівні та представляти інтереси побратимів, Юрій Бідюк почав працювати в Управлінні з питань ветеранської політики Закарпатської обласної ради.
«У нас немає жодної фінансової вигоди – ми працюємо суто за ідею. Хочемо ділитися своїм досвідом з іншими областями. Розповідаємо ветеранам з інших регіонів, що потрібно звертатися до місцевої та обласної влади, ініціювати відкриття спортзалів і хабів. Щоб ветеран міг прийти за принципом “свій до свого”, поспілкуватися, поділитися своїми тривогами й отримати підтримку», – наголошує Юрій.
Сила ветеранської спільноти – у готовності підтримати одне одного
Після пережитого Юрій по-іншому ставиться до життя. Війна навчила його менше прив’язуватися до матеріальних речей і більше цінувати те, що справді важливе.
Про своє рішення піти на війну Юрій говорить однозначно: «Я не шкодую. Якби була можливість повернути час назад, я б зробив такий самий вибір».
Сьогодні його головна мрія, як і в багатьох українців, – завершення війни перемогою України. Після деокупації Юрій хоче повернутися додому в Енергодар.
Іншим ветеранам, які після служби не знають, як жити далі, він радить не залишатися наодинці зі своїми проблемами та не боятися просити про допомогу.
«Якщо ветеран потребує допомоги, він повинен про це сказати, звернутися і не соромитися. Якщо тобі важко – зателефонуй і скажи: “Є така проблема, я хочу її вирішити”. Зараз у кожному місті й селі є ветерани. Не треба замикатися зі своїм болем у чотирьох стінах. Проблеми потрібно вирішувати разом», – підсумовує Юрій Бідюк.
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Юрія Бідюка
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!