«Росіяни зробили з міста величезний концтабір»: як курортний Бердянськ живе в окупації (ІНТЕРВ’Ю)

Російська окупація довела комунальну систему Бердянська до критичного стану: місто має серйозні проблеми з водопостачанням, електропостачанням та опаленням, а значна частина інфраструктури не ремонтується. Водночас занепадають медицина й туристична галузь, а мешканці живуть в умовах постійного тиску та репресій.

Про ситуацію в окупованому Бердянську, настрої його мешканців та виклики, які постануть перед містом після звільнення, «Перший Запорізький» поговорив із заступником голови Бердянської районної ради, військовослужбовцем Віктором Дудукаловим.

Окупація довела комунальну систему Бердянська до критичного стану

– Що зараз відбувається в окупованому Бердянську? Як змінюється загальна ситуація?

– Тенденція змінюється лише в гірший бік. Зараз Бердянськ та інші окуповані території входять в опалювальний сезон.

Зима 2022–2023 років у Бердянську була ще більш-менш вдалою, тому що мережі пережили цей період. Колектив підприємства тепломережі практично весь пішов на співпрацю з ворогом і залишився працювати. У перший рік окупації ще були вода і світло, більш-менш нормально пройшов і опалювальний сезон.

Сьогодні новий сезон залишається під великим питанням – незрозуміло, як узагалі працюватиме централізоване газове опалення.

Щодо іншої інфраструктури, то із серпня і дотепер у Бердянську немає нормального електро- та водопостачання. Люди більше часу залишаються без води й світла, ніж із ними.

Окупанти постійно кажуть, що нібито винна українська сторона через атаки безпілотників. Але їхня інформація вже застаріла. Прильоти по певних підстанціях були давно, однак окупанти нічого не відремонтували. При цьому без світла залишається значно більше людей, ніж охоплюють ці підстанції.

Окупанти просто не ремонтують інфраструктуру. Кремлю байдуже до окупованої території.

– А чи має окупаційна влада ресурси для того, щоб вирішити ці проблеми?

– Вони могли б вирішити проблему шляхом її неутворення. Окупанти самі спричинили ці проблеми, окупувавши територію та підірвавши Каховську ГЕС.

Через знищення Каховського водосховища водогін, який майже на 200 кілометрів тягнув воду до Бердянська, сьогодні майже порожній. Вони намагаються заповнювати його з інших джерел, але так, як він має працювати, уже не працює.

Інших джерел прісної води немає. Вони викачали все Бердянське водосховище – рівень води там уже за межами критичного. Не прочистивши річку Берду, яка живить це водосховище, вони повністю викачали резервуар. У результаті немає води.

Якщо говорити про сили та засоби, які є в окупантів або які вони можуть залучити, то їм вистачає всього. Тверська область Росії взяла так зване шефство над регіоном. Представники «Тверьводоканалу» приїжджають вахтовим способом і працюють у Бердянську. У них є люди та техніка. Але немає бажання і клепки.

За належним лікуванням людям доводиться їхати за сотні кілометрів

– Чи змінилося за роки окупації ставлення мешканців до російської влади? Особливо серед тих, хто на початку окупації приймав загарбників або вважав, що немає різниці, під чиїм прапором жити?

– Останні місяці я постійно бачу в чатах, як люди вже піднімають галас і говорять, що Москві все одно на нас, що нас кинули і ми їм не потрібні.

Жителі намагаються кудись звертатися. Ми, українці, звикли писати скарги, звертатися до органів влади. Люди там пишуть у їхню прокуратуру, звертаються до Кремля, телефонують на гарячі лінії, тобто намагаються достукатися.

Нещодавно російський диктатор Путін влаштував рознос через те, що в окупації все погано. Вони ледь не вперше звернули на це увагу й визнали проблему на офіційному рівні.

Настрої мешканців останнім часом дійсно змінюються. Але це ні на що не впливає. Окупанти не вирішуватимуть цих проблем. Їм це не потрібно.

– Яка зараз ситуація з медициною в Бердянську? Чи можуть мешканці отримати належну медичну допомогу?

– Медична допомога в нашому розумінні там фактично відсутня. Якщо говорити про нормальні медичні протоколи та якість лікування, цього немає. Медична система працює на залишковому рівні. До лікарів, які ще залишилися, потрапити можна. Яке обладнання ще працює, те й може допомогти.

Людей із невеликих населених пунктів можуть направляти до Бердянська або Мелітополя. А те, що раніше люди могли отримати в Бердянську на належному рівні, сьогодні переважно доступне далеко за межами міста. Наприклад, здати аналізи. Раніше лабораторія була при стаціонарі – за кількасот метрів, і можна було швидко здати аналізи та отримати результати за широким спектром показників. Сьогодні для цього потрібно їхати за 200 кілометрів – до Донецька.

Нормальна медицина, де тобою більш-менш займаються, обстежують і лікують, а не просто «заліковують» і не роблять гірше, – це Сімферополь, близько 450 кілометрів, або напрямок Ростова-на-Дону. Там ще можна знайти професійних лікарів і отримати необхідну допомогу.

В окупації катастрофічно не вистачає медичного персоналу. У певних відділеннях некомплект становить до 80%, загалом у медицині – близько 50%.

Окупанти намагалися запровадити програму «Земський доктор / фельдшер». Дуже активно агітували медиків із різних регіонів Росії їхати до Бердянська. Обіцяли великі підйомні – від 500 тисяч до 2 мільйонів рублів, а також нормальні зарплати. Але це взагалі не спрацювало.

Із величезними перебоями через відсутність світла працює морг. Це теж проблема, тому що тіла гниють, а людям їх віддають у пакетах. Це просто жах.

Від мільйона відпочивальників до поодиноких туристів: туристичний сезон у Бердянську фактично зник після окупації

– Що відбувається з туризмом в окупації? Хто їде відпочивати до Бердянська?

– У 2026 році я не бачив в окупаційних каналах чи ресурсах згадок про курортний сезон, щоб вони цим хизувалися. Мені здається, настав рік, коли вони вирішили самостійно про це не згадувати. Можливо, писали про підготовку до сезону, але на цьому все.

У 2022-му чи 2023 році окупанти рапортували, мовляв, за сезон Бердянськ відвідало пів мільйона туристів.

До війни, попри населення близько 100 тисяч людей, у Бердянську було понад 20 тисяч місць для розміщення, за сезон місто приймало близько мільйона відпочивальників. Воно було забите вщент: не припаркуватися, всюди черги. Але місто жило.

Були роки, коли через початок війни у 2014 році чи пандемію коронавірусу сезони просідали. Це було передбачувано. Ми розуміємо, що означає, коли туристів стає наполовину менше. Якби окупанти справді прийняли пів мільйона відпочивальників, це було б відчутно. Але за всі ці сезони в Бердянську не було пів мільйона туристів. Окупанти просто намалювали ці цифри.

Дійшло навіть до того, що вони виставляли фейковий поїзд і показували, мовляв, туристи масово їдуть до Бердянська. Але залізницю в окупації для пасажирських перевезень вони не використовують.

Одна з причин, через які курортний сезон фактично не може існувати, – відсутність транспортного сполучення. Вони не можуть гарантувати безпеку туристів. Не запустили жодного пасажирського потяга. Звітують, що будують залізницю, десь додають гілки. Але зараз залізницею вони возять лише свою техніку та те, що намародерили.

Останніми роками до Бердянська приїжджають переважно туристи з окупованої частини Донеччини, яким не вистачає грошей на інші курорти.

Здається, минулого року була інформація, що на Середній косі в Бердянську було багато людей. Але це був короткочасний спалах на вихідних. Тобто раніше весь Бердянськ був таким, як цей один пляж в один день.

– Що сталося з туристичними базами та готелями у Бердянську? 

– Приблизно 90% цієї сфери сьогодні вже не працює. На початку окупації ті, хто зміг зберегти свій бізнес і не виїхав, намагалися утримувати готелі та туристичні бази. Але згодом зрозуміли, що у цьому немає сенсу, бо це дуже дорого. Тому дедалі більше з’являлося оголошень про продаж туристичного бізнесу.

Частину об’єктів окупанти прибрали до рук – поселили там військових або їх віджали представники окупаційної влади та їхні куратори. Просто забрали те, що було в гарній обгортці.

Частину власники покинули – вони виїхали або взагалі не перебували в Бердянську.

А те, що нікому не дісталося і на що в окупантів не вистачило клепки, щоб щось зробити, сьогодні просто стоїть без вікон і дверей. Туди вже по коліно надуло піску. Іншими словами, ці об’єкти вмирають.

Ще один серйозний маркер – аквапарк. По ньому я зрозумів, наскільки все погано. Що з ним сталося, можна побачити в соцмережах: там майже нікого немає, а воду в басейнах можуть не міняти протягом місяців.

«Величезний концтабір»: як окупанти тримають Бердянськ у страху

– Що вам відомо про нинішній рівень репресій у Бердянську? Чи посилюється тиск на людей?

– Коли окупанти встановили свій режим, я не можу сказати, що рівень репресій суттєво змінювався. Вони просто є. Окупанти фактично зробили з міста величезний концтабір, а всі цивільні, які там перебувають, – їхні полонені.

Люди змушені мати один телефон, яким користуються в місті, а інший – для себе, який постійно чистять. Тому що тебе можуть просто зупинити на вулиці та перевірити. Любити Україну, читати українські новини чи дивитись український контент – усе це заборонено. Людям заборонено бути українцями. Це давно переходить в офіційні рамки. Достатньо подивитися на так звані вироки окупантів.

За переказ грошей на Збройні сили України жителям можуть дати 12–20 років ув’язнення. За коментар у соцмережах, який вони вважають образливим для російської армії, так званої «СВО», – реальні тюремні терміни.

Люди постійно живуть у стресі та страху, бо навколо «великий брат», який за тобою стежить. Зв’язок жахливий, зв’язатися з людьми в окупації практично неможливо. Вони постійно шукають новий VPN, щоб поспілкуватися з рідними через Telegram чи WhatsApp, дізнатися новини. Їх змушують користуватися російським застосунком «MAX». 

Водночас росіяни за програмою «Русский мир» підключали людям безкоштовне телебачення: телевізор, антену, налаштування та оплачений пакет на тривалий час. Мовляв, лише дивіться телевізор. Тобто вони намагаються максимально відтягнути людей від об’єктивної інформації за допомогою репресій та агресивної пропаганди.

– Наскільки активно окупанти працюють із дітьми та молоддю в Бердянську? Які інструменти пропаганди вони використовують і наскільки ця робота впливає на молоде покоління?

– В окупації діють молодіжні рухи, зокрема «ЮгМолодой». Це гітлер’югенд сучасності. Вони намагаються об’єднати підлітків і молодь навколо якихось проросійських активностей і волонтерства.

В окупації загалом є дві категорії молоді. Перша – ті, хто просто прийняв ситуацію, залишився і живе своїм життям: ходить на заходи, спілкується між собою. Друга – ті, хто від цього відвертається, не звертає уваги, мовчить. І це, по суті, спосіб порятунку: мовчати, якщо ти не підтримуєш окупантів.

Саме з першої категорії окупанти намагаються витягнути найбільш активних, щоб вони долучалися до їхніх заходів.

Показовою для мене стала проблема з водою. Я з цікавістю дивився, як вони її вирішуватимуть. Ми бачили, що відбувалося в Донецьку: там люди стояли в чергах за водою. Насправді Бердянськ міг проводити для Донецька майстер-клас, що таке бути без води. У ньому проблема тривала довше, була масштабнішою, її не вирішували. «ЮгМолодой» почав розвозити воду літнім людям. Робили це для фотографії – і все. Це штучне бажання показати активність.

Але небезпека в тому, як окупанти працюють із молоддю, залишається величезною. У Росії фактично функціонують дві головні «гілки»: силова – армія та всі силові структури, і пропагандистська. Саме їх найкраще видно в окупації.

Пропагандистська машина працює максимально. Росія не готова платити за те, щоб у людей було світло чи електроенергія, але на пропаганду гроші знаходяться.

Вони проводять безліч заходів у навчальних закладах – «Разговоры о важном», уроки, покликані популяризувати та донести людям їхнє так зване «СВО».

Проводять заходи й для дорослих, змішуючи різні аудиторії – у бібліотеках, музеях, в окупованому університеті. Свого часу навіть проводили акцію: принеси українську книжку та отримай щось натомість.

У соцмережах сьогодні усе зачищено: там блокуються коментарі, акаунти. Вони намагаються встановити тотальну цензуру.

«Після деокупації Бердянськ може залишитися без людей»

– Що, на вашу думку, Україна повинна почати робити вже зараз, щоб бути готовою до повернення Бердянська?

– Це питання дуже серйозне. Я над ним постійно думаю. Ще коли перебував у Бердянську, завів у телефоні нотатку. Ми з родиною пробули в окупації трохи менше двох місяців і 21 квітня 2022 року виїхали до Запоріжжя. Відтоді постійно записую в цю нотатку свої думки, ідеї та те, що потрібно буде зробити.

Після деокупації українська влада матиме карт-бланш, щоб діяти в будь-якому напрямку. Це буде золотий час для того, щоб зробити все необхідне – і в інфраструктурі, і в соціальній сфері. Але планувати це потрібно вже сьогодні.

Ми повинні розуміти, як повернути наше суспільство там назад в українське суспільство. Шляхи спілкуватися з людьми в окупації поки що є. Але наша місцева влада – і районна, і міська адміністрації – не дуже на це звертає увагу. Зараз більший фокус зміщений на тих, хто виїхав. Звісно, складно приділяти увагу людям, які залишилися в окупації, але видно, що вони не в пріоритеті. І це величезна помилка. Люди, які залишилися там, хочуть чути від влади підтримку. Як мінімум – що їх не забули. Це потрібно робити вже сьогодні.

Інша проблема, про яку треба думати зараз, – як повернути тих, хто виїхав. Якщо після деокупації Бердянськ залишиться цілим або буде мало пошкоджений, це ще не означає, що там будуть люди. Я хочу, щоб ми кричали про те, що після деокупації у Бердянську може не залишитися людей, і ми повинні вже зараз думати, як повернути населення.

Близько 50% населення Бердянська сьогодні виїхали. Залишилося приблизно 50 тисяч мешканців. У селах ситуація набагато гірша – у деяких залишилося 10–20% населення. 

Після повернення України частина тих, хто залишився, також може виїхати через свою поведінку під час окупації. Це також люди, які так чи інакше були пов’язані з окупантами. Навіть якщо немає підозр чи кримінальних проваджень, вони розуміють, що після деокупації можуть зіткнутися не лише з юридичною відповідальністю, а й із реакцією суспільства.

Є й ті, хто під час окупації щось віджав: забрав машину, майно сусіда чи просто оселився в чужому будинку. Таких історій десятки. Частина цих людей після деокупації, звісно, може виїхати.

Щодо тих, хто має повернутися, – це вже окреме питання. Із 50 умовних тисяч людей, які виїхали, хтось уже у Фінляндії вийшов заміж, хтось у Канаді отримав громадянство, хтось переїхав до США, хтось у Дніпрі купив квартиру. Багато людей пустили коріння в інших місцях. Вони вже не повернуться. І це питання не лише кількості, а й якості суспільства. Вони приїдуть до батьків, на море, але не нестимуть свої знання, інтелект і гроші у розвиток міста.

Багато бізнесів, які існували до окупації для відновлення потребуватимуть працівників. Їх сьогодні немає і може не бути.

Те саме з медициною. Якщо зараз ситуацію не рятують приїжджі медики, то після деокупації вони поїдуть назад. А місцеві фахівці можуть не повернутися, бо вже знайшли роботу в інших місцях і пустили там коріння.

Тому реальною проблемою номер один буде повернення людей у Бердянськ.

Текст – Олександр Носок

---

Читайте також:

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!