Пише картини, навчає інших і змінює ставлення до інвалідності: історія Маріанни Смбатян
Запоріжанка Маріанна Смбатян понад два десятиліття займається живописом. Вона створює картини на замовлення, працює у різних техніках та викладає. У 2014 році художниця заснувала інклюзивну театральну трупу «Рівні можливості», яка за роки роботи провела десятки вистав.
Окремим напрямом стала громадська діяльність. Після початку повномасштабного вторгнення Маріанна допомагала з евакуацією людей з інвалідністю, а згодом запустила відеопроєкт «Доступність» про бар’єри у Запоріжжі.
Нині вона продовжує малювати, викладати та пише книгу на основі реальних подій. Детальніше про її творчий шлях, театр і роботу над доступністю міста – у матеріалі «Першого Запорізького».
З дитинства малювала те, чого не могла мати, а згодом почала створювати роботи на замовлення
Маріанна Смбатян народилася у Єревані, однак із п’яти років живе у Запоріжжі. Її мама – запоріжанка, батько – вірменин. Вони познайомилися саме тут, а згодом оселилися в місті разом із родиною.
З народження має спінально-м’язову атрофію – генетичне захворювання, через яке м’язи поступово слабшають, та пересувається на кріслі колісному. Оскільки школа не була пристосована для дитини з інвалідністю, навчалася вдома – вчителі приходили до неї. Після сьомого класу рідні запропонували обрати, чи продовжувати шкільну програму, чи більше часу приділяти власним інтересам. В 11 років вона зупинилася на другому варіанті.
Вільний час Маріанна присвячувала читанню та живопису. Малювала ще з раннього дитинства й через творчість могла уявити те, чого не мала у повсякденному житті: «У мене дуже велика фантазія. Щось бачила – і мені хотілося це мати, поринути в цю атмосферу. Наприклад, обожнюю коней. Бачила коня у фільмі, але зрозуміло, що ніхто мені його не подарує – і починала малювати собі коня. Так само це могла бути вечірня сукня, великий будинок чи природа. Для мене це була розрада».
У 11 років вона взяла участь у конкурсі дитячого малюнка на Запорізькій дитячій залізниці. До того малювала переважно для себе та друзів і не замислювалася, що це може стати професією. На перемогу також не розраховувала, однак посіла перше місце та отримала свою першу винагороду за творчість.
Після конкурсу знайомі запропонували показати її роботи професійній запорізькій художниці, яка набирала учнів на індивідуальні заняття. Маріанна була впевнена, що відбір не пройде. Однак після перегляду малюнків наставниця запитала 11-річну дівчину, чи готова вона присвятити живопису все життя: «Поряд не було батьків, ми розмовляли вдвох. Це був свідомий вибір, ніхто не міг підказати. Я дуже хвилювалася, думала, чи справді зможу все життя цьому присвятити. І сказала: «Так»».
Приблизно в 2006 році вперше взяла участь у спільній художній виставці. Там представила натюрморт із квітами та український пейзаж. Одну з картин захотів придбати відвідувач.
Спочатку віддавати власні твори було важко, однак поступово ставлення до продажу змінилося: «Коли створюєш картину, вкладаєш у неї свій розум, емоції, почуття, час. Потім розумієш, що віддаєш її комусь і, можливо, більше не побачиш. Я до цього звикала. А потім зрозуміла: картина створюється для людей».
Згодом художниця почала пробувати різні теми й техніки. Після захоплення рок-культурою з’явилася серія похмурих готичних творів. Також малювала яскравими кольорами на чорному папері, працювала з українськими пейзажами, полотном, деревом та одягом.
Окремим напрямом стала вірменська тематика. Для одного постійного замовника Маріанна створила понад сотню пейзажів, натюрмортів і сюжетних композицій. Багато з них зараз перебувають у Вірменії та інших країнах.
Співпрацювала вона й із музикантами – оформлювала альбоми рок-виконавців, зокрема зробила обкладинку для запорізького гурту «Імперія». Крім цього, ілюструвала книжки.
Нещодавно мисткиня завершила сюжетний український пейзаж для чоловіка, який давно живе у Канаді. Щоб передати побут минулого без стереотипних образів, вивчала історичні деталі та консультувалася з людиною, яка знається на цій темі.
Відкрила студію живопису та почала навчати інших
Викладати Маріанна почала у 2019 році. Один зі знайомих хотів навчитися малювати та шукав наставника. Вона погодилася провести кілька індивідуальних занять, хоча раніше себе у цій ролі не бачила.
Під час уроків пояснювала не лише техніку. Підбирала музику, говорила з учнем про його задум та намагалася знайти підхід, який допоможе йому вільніше працювати.
Згодом Маріанна пройшла навчання у бізнес-школі, де представила проєкт власної студії живопису. Після захисту отримала кошти на його реалізацію та відкрила простір для учнів. Спочатку звичний формат роботи змінила пандемія COVID-19, а пізніше – повномасштабне вторгнення.
Частина вихованців перейшла на дистанційні уроки, інші стали приходити до неї додому. Нині вона навчає чотирьох людей, проте не всі можуть займатися регулярно через навчання та брак вільного часу.
Цього літа до Маріанни звернулася мама абітурієнтки, яка готувалася вступати на режисуру. Під час творчого іспиту потрібно було зробити розкадрування – послідовність малюнків, що показує майбутні кадри сцени. Дівчина раніше професійно не малювала, а до вступу залишалося два тижні.
За цей час вони встигли підготуватися до завдання. У результаті абітурієнтка вступила на бюджет до навчального закладу в Дніпрі та отримала найвищий серед зарахованих бал за розкадрування.
Після 24 лютого 2022 року частина учениць виїхала із Запоріжжя до інших регіонів або за кордон. У перші тижні великої війни Маріанна запропонувала безкоштовно зустрітися онлайн. Замість звичних завдань вони малювали абстракції та через них передавали свій емоційний стан: «На початку заняття вони були налякані, не знали, що говорити. А вже посередині спілкувалися, навіть сміялися. Виплескували свої почуття в абстрактних картинах. Наприкінці я бачила просто дівчат, які сміються. Для мене це було дуже сильно»
Схожий випадок стався під час одного з майстер-класів. Після нього мама дитини сказала, що за дві години малювання змогла відволіктися від війни та ненадовго забути, що перебуває не у рідному місті.
Війна вплинула і на творчість самої художниці. У деяких картинах вона передає страх, біль та інші переживання. В одній із робіт зобразила російського військового та українську дівчину, яка тягнеться до уламка скла. Ця деталь для авторки символізує спротив.
Подібних творів у Маріанни небагато. Вона не прагне окремо зосереджуватися на воєнній тематиці, а малює те, що допомагає передати накопичені емоції.
Створила інклюзивну трупу «Рівні можливості», яка збирала сотні глядачів
Театром Маріанна захоплювалася ще з дитинства. Залишаючись удома сама, уявляла себе акторкою, вигадувала сюжети та розігрувала їх. Водночас довго вважала, що через інвалідність вийти на професійну сцену не зможе.
«Я бачила, що якщо в кіно й з’являється персонаж з інвалідністю, то його часто грає актор без інвалідності. Тому теж жила з цим упередженням і думала, що для мене це залишиться фантазією», – каже жінка.
Після перших успіхів у живописі вона почала інакше дивитися на власні можливості. У 2014 році придумала сюжет п’єси та вирішила самостійно поставити її на сцені.
Так у Запоріжжі з’явилася інклюзивна трупа «Рівні можливості», де разом грали актори з інвалідністю та без неї. Для засновниці було важливо не розділяти учасників, а показувати на сцені взаємодію різних людей, як це відбувається у звичайному житті.
Маріанна стала режисеркою, написала чотири п’єси та сама виконувала ролі. В одній із постановок одночасно були задіяні 32 актори. За понад десять років трупа провела десятки показів у Запоріжжі, їздила до Львова, а після початку повномасштабного вторгнення виступала у Дніпрі.
Усі зібрані кошти спрямовували на благодійність. До великої війни завдяки одному з показів вдалося здійснити мрію 11-річного хлопчика з інвалідністю, який уперше побачив море. Після 2022 року гроші передавали на потреби військових та окремих підрозділів.
Виступи трупи «Рівні можливості» постійно збирали повні зали, а у Запорізькій обласній філармонії виступали для понад 700 глядачів. Однак головною метою Маріанна називає зміну ставлення суспільства до людей з інвалідністю. У своїх п’єсах вона не намагалася показувати таких героїв лише позитивними. Персонажі закохувалися, сварилися, помилялися, робили добрі та погані вчинки: «Хотіла показати, що люди з інвалідністю такі ж, як усі. Вони мають свої бажання, можуть бути чудовими, злими, добрими – різними. Наявність чи відсутність діагнозу не визначає, яка це людина».
Зміни Маріанна помічала і серед учасників трупи. Пригадує дівчину, яка спочатку була настільки сором’язливою, що її майже не було чути. За кілька років вона стала набагато впевненішою.
На початку 2026 року засновниця вирішила поставити проєкт «Рівні можливості» на паузу. Однією з причин стали труднощі з організацією роботи під час війни.
Якось актори вже вийшли на сцену, а у залі зібралися глядачі, проте через тривалу повітряну тривогу показ довелося скасувати. Людям запропонували повернути гроші за квитки, однак, ніхто їх не забрав. Зібрану суму передали на допомогу військовому.
Згодом постановку хотіли зіграти повторно, але частину складу довелося замінити. Нові учасники не завжди приходили на репетиції, а для вистави, де одночасно задіяні понад два десятки акторів, відсутність навіть кількох людей ускладнювала підготовку.
З часом до цього додалося емоційне виснаження.
«Вирішила, що люблю себе трошки більше. Я маю право на повагу, а не постійно когось тягнути. Тому театр закрила», – говорить Маріанна.
Попри це, за сценою вона сумує. Нещодавно прийшла на виставу як глядачка та наприкінці розплакалася не через сюжет, а через те, що звикла перебувати «по той бік» – серед акторів, репетицій і підготовки.
Пропонувала запоріжцям сісти у крісло колісне та перевіряла доступність міста
Після завершення роботи театру Маріанна продовжила говорити про ставлення суспільства до людей з інвалідністю. На її думку, безбар’єрність залежить не лише від пандусів, зручних тротуарів чи транспорту, а й від поведінки оточення.
Нещодавно з такою ситуацією вона зіткнулася у магазині техніки. Замовлення оформлювала сама, однак продавець під час розмови майже весь час звертався до її брата.
«Я сказала: «Я клієнт, я замовила». Але він на мене не дивився. Тоді вже довелося пояснити: «Я тут сиджу, зі мною можна і треба говорити. Я купую і я буду користуватися цією річчю». Тільки після цього він вибачився», – розповідає запоріжанка.
Про випадок Маріанна написала у соцмережах. У коментарях дехто зізнався, що не знає, як спілкуватися з людиною з інвалідністю. Одні бояться дивитися в очі, щоб це не сприйняли як надмірну увагу, інші просто губляться.
Подібні бар’єри вона вирішила показати у відеопроєкті «Доступність», перші випуски якого вийшли у 2025 році. Учасникам без інвалідності пропонували на певний час сісти у крісло колісне та самостійно проїхати одним із маршрутів Запоріжжя.
Під час зйомок першої програми команда звернулася до 17 випадкових перехожих. Погодилася лише одна людина.
«Дехто навіть зізнавався: «Боюся, що сяду і зі мною теж щось станеться». Для мене це показує масштаб проблеми. Це ніби спроба максимально відокремитися: я не такий, як ти, і навіть не хочу відчути, як це», – говорить авторка.
Для наступних випусків добровольців уже шукали заздалегідь. Перед початком Маріанна пояснювала, як керувати кріслом, повертати та долати спуски, після чого учасники вирушали містом.
Однією з перших складнощів нерідко ставав звичайний бордюр. Те, на що пішохід раніше не звертав уваги, раптом неможливо було самостійно подолати. Під час маршруту учасники також спостерігали за реакцією перехожих – хтось одразу пропонував допомогу, інші проходили повз.
Наприкінці експерименту людина могла просто підвестися та продовжити шлях пішки.
«Коли ми закінчували, жартувала: «Тепер встань і йди». Людина вставала – і це ще один момент усвідомлення. Ти провів у кріслі годину чи дві, а інша людина не може просто піднятися й піти. Після цього вже інакше дивишся на багато речей», – каже Маріанна.
Серед головних проблем у Запоріжжі вона називає високі бордюри, занадто круті або неправильно облаштовані з’їзди, сходи біля закладів та недоступні укриття. Через деякі ділянки сама змушена виїжджати на проїжджу частину, оскільки продовжувати шлях тротуаром неможливо.
Ситуацію з муніципальним транспортом запоріжанка оцінює краще. Автобуси та тролейбуси мають пандуси, проте скористатися ними вдається не завжди. Водій має під’їхати достатньо близько до зупинки та відкрити платформу. Маріанна пригадує випадки, коли працівники відмовлялися допомагати й пропонували попросити пасажирів підняти її вручну.
Водночас у місті з’являються зручніші ділянки. Серед позитивних прикладів вона називає алею на бульварі Шевченка, де частину спусків переробили та зробили ширшими. Безперешкодно проїхати можна й окремими відрізками проспекту Соборного.
Складнішою залишається ситуація із закладами та укриттями. Влітку частину проблем вирішують доступні тераси кафе, однак узимку вибір значно менший.
Під час одного із заходів у «Незламному хабі» до будівлі можна було потрапити за допомогою зовнішнього підйомника. Далі чотирьом чоловікам довелося вручну спускати Маріанну до приміщення, а після завершення зустрічі підіймати назад. Така сама допомога знадобилася ветерану, який пересувався на кріслі колісному.
«Кафе – це теж моє право відпочити. Доступність стосується не лише якоїсь однієї сфери. Є фізична недоступність, а є соціальна – коли тебе не обслуговують нормально, говорять не з тобою або не сприймають як самостійну людину. Все це пов’язано», – наголошує вона.
Команда опублікувала три випуски «Доступності», ще кілька відзнятих програм залишилися незмонтованими. Спочатку Маріанна планувала зробити десять епізодів, а у фіналі запросити представників міської влади самостійно проїхати Запоріжжям на кріслах колісних. Реалізувати задум повністю не вдалося через нестачу людей для подальшої роботи.
Тепер запоріжанка хоче зняти кілька коротких соціальних роликів про спілкування та взаємодію з людьми з інвалідністю. До ініціативи вже готові долучитися операторка та ветеран, однак для повноцінної роботи потрібна більша команда.
Громадською діяльністю Маріанна активно займалася і на початку повномасштабного вторгнення. У перші дні великої війни їй запропонували допомагати з евакуацією людей з інвалідністю із Запоріжжя.
Найбільше звернень надходило протягом першого місяця. Телефон міг дзвонити із сьомої ранку до опівночі: консультувала охочих виїхати, формувала групи, шукала зв’язок із волонтерами за кордоном та допомагала організувати дорогу.
Найінтенсивніше ця робота тривала близько трьох місяців. Пізніше кількість дзвінків зменшилася, однак окремі звернення надходили ще приблизно пів року.
Перетворює власні історії на книгу та продовжує жити й працювати у Запоріжжі
Останнім часом Маріанна більше зосереджується на справах, які не потребують великої команди. Серед них – робота над власною книгою.
Досвід написання текстів вона мала й раніше. Працювала на місцевому телебаченні, була телеведучою, близько трьох років готувала матеріали для медіа. Також створювала казки та кілька разів бралася за більші літературні твори.
До окремої книги її підштовхнули знайомі та підписники, які часто запитували про живопис, театр, фотопроєкти й життя з інвалідністю. Спочатку Маріанна сумнівалася, чи варто переносити особисті історії на сторінки, але зрештою вирішила спробувати.
Перший розділ почала писати у 2021 році, однак тоді не завершила. Після початку повномасштабного вторгнення задум змінився. Вона вирішила розповісти не лише про власні проєкти, а й про події до 24 лютого 2022 року, пережите під час великої війни та людей, яких зустрічала.
Нині готові 27 розділів – приблизно 60% запланованого обсягу. У сюжеті авторка лише переходить до періоду повномасштабного вторгнення.
Це буде не класична автобіографія, а художній твір, заснований на реальних подіях. У ньому є діалоги, описи, особисті історії та епізоди з життя інших людей. Деякі теми Маріанна раніше публічно не порушувала. Частину написаного вже прочитали кілька людей. Згодом Маріанна хоче залучити бета-ридерів – читачів, які знайомляться з рукописом до публікації та дають автору відгук.
Завершити книгу планує у 2027 році. Іноді пише щодня, потім може зробити перерву на тиждень чи два. У такі періоди ставить собі невеликі завдання – додати хоча б кілька рядків.
Паралельно художниця продовжує малювати, розвиває особистий блог, практикує англійську та готує нові соціальні відео.
Можливість виїхати із Запоріжжя у Маріанни була неодноразово. Під час евакуації людей з інвалідністю знайомі та ті, кому вона допомагала, запитували, чому сама залишається у місті. Одна із запоріжанок, яка нині живе у Нью-Йорку, навіть пропонувала прийняти її у США та підтримати після переїзду.
Однак жінка вирішила залишитися: «Мені було важко пояснити, чому я залишаюся. Бувають моменти, коли просто відчуваєш, що має бути саме так. Я знала, що маю бути тут. Мене дуже засмучує, коли Запоріжжя недооцінюють. У нас гарна архітектура, хороше місто й багато чудових людей. Я люблю Запоріжжя і не хочу звідси їхати».
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву Маріанни Смбатян
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!