Втратила господарство через війну, а на новому місці почала все спочатку: як Олена Шавкун розвиває власну фермерську справу
Олена Шавкун із Красногорівки Донецької області до великої війни займалася фермерством і планувала розвивати ягідництво та зелений туризм. У квітні 2022 року через постійні обстріли вона разом із чоловіком і літньою мамою виїхала до Запорізької області, залишивши вдома господарство, магазин і землю.
У Широківській громаді Олена долучилася до волонтерства, почала працювати координаторкою жіночого простору та вступила до університету на ландшафтний дизайн. Пізніше за грантової підтримки встановила дві теплиці, придбала мінітрактор і техніку для переробки врожаю, а згодом почала продавати домашню консервацію та розвивати кейтеринг.
Як після втрати дому й господарства Олена Шавкун почала будувати нове життя у Запорізькому районі – у матеріалі «Першого Запорізького».
До великої війни вирощувала зернові та планувала розвивати ягідництво і зелений туризм
Олена Шавкун родом із Красногорівки Донецької області. Підприємництвом вона займалася ще задовго до повномасштабного вторгнення: з 2004 року мала невеликий продуктовий магазин, а згодом продовжила справу, якою раніше займалися її батьки, – сільське господарство.
Після смерті батька мама запропонувала відновити сімейне фермерство. У 2019 році вони зареєстрували родинне господарство, яке очолила Олена. Сім’я мала близько 17 гектарів власних паїв. На полях сіяли пшеницю, ячмінь, соняшник та інші культури.
З часом хотілося розвивати й інші напрямки. Частина ділянки виходила до річки, тому там планували розчистити та підняти берег, облаштувати місце для відпочинку, встановити альтанки, висадити дерева й поступово створити невелику садибу зеленого туризму.
Окремо Олена цікавилася ягідництвом. На землі вже з’являлися малина, смородина та ожина, а у 2022 році вона збиралася подаватися на державну програму підтримки, щоб збільшити насадження.
Робота на землі для жінки ніколи не зводилася лише до заробітку. Навіть зараз, маючи у користуванні значно меншу площу, вона часто починає ранок саме з обходу городу.
«У мене є така традиція: вранці встаю, роблю каву і йду обходити ділянку. Дивлюся, які квіти розкрилися, яка ягідка достигла, що сьогодні треба зробити. Для мене це як медитація. Зранку роса, туман, молоденька рослина – і ти просто ловиш цей момент», – розповідає Олена.
Початок повномасштабного вторгнення вона не одразу усвідомила. Красногорівка жила поруч із бойовими діями ще з 2014 року, тому перші повідомлення про удари по Україні спочатку сприймалися як чергове загострення.
Коли стало зрозуміло, що почалася велика війна, це стало сильним потрясінням. Перші дні Олена майже не їла, пила лише каву, а через стрес різко піднявся тиск. Згодом у будинку облаштували підвал і фактично переселилися туди.
Олена, її чоловік та 85-річна мама прожили під землею близько двох місяців. Електроенергії майже не було, мобільний зв’язок з’являвся лише в окремих місцях. Під час коротких затиш готували їжу на балонному газі та швидко зносили її вниз.
«Коли сидиш у підвалі й по місту постійно летить, здається, що його вже взагалі немає. Вибухи майже не припинялися. Світла не було, зв’язку майже теж. Ми просто жили там», – згадує жінка.
Особливо важко такі умови переносила її мама, яка до цього пережила інсульт. Олена з чоловіком помітили, що здоров’я літньої жінки швидко погіршується, тому почали думати про виїзд.
11 квітня 2022 року знайомі повідомили, що залишають Красногорівку. Подружжя вирішило їхати разом із ними. На збори було небагато часу: взяли документи, кілька речей, посадили в автомобіль маму та кішку й вирушили.
Чіткого плану, куди саме їхати, не було: «Ми заїхали на заправку вже в Покровську. Я питаю чоловіка: «Куди ми їдемо?» А він каже: «Куди очі дивляться». Ми дійсно їхали нікуди».
У Покровську сім’я провела близько двох діб. Потім згадали про знайомих у Запорізькій області та зателефонували їм. Ті запросили приїхати й допомогли знайти будинок у Лукашевому Широківської громади.
Спочатку Олена була переконана, що виїхала ненадовго. Як і багато інших людей, вона розраховувала перечекати кілька місяців і повернутися додому. На той момент ще ніхто не знав, що господарство, магазин і більшість того, що сім’я залишила у Красногорівці, згодом буде зруйновано.
Плела маскувальні сітки, стала координаторкою жіночого простору та у 49 років вступила до університету
Після переїзду життя Олени змінилося повністю. Замість власного дому, магазину, полів і господарства – орендоване житло та постійна невизначеність, що буде далі.
Спочатку сім’я оселилася у будинку без повноцінного опалення. Згодом ще кілька разів змінювала помешкання, а до нинішньої оселі переїхала вже у жовтні 2024 року.
Просто сидіти вдома й чекати нагоди повернутися до Красногорівки Олена не хотіла. Майже одразу після приїзду звернулася до старости та запропонувала допомогу: «Я сказала: якщо потрібні мої руки, кажіть, що робити. Мене запросили до клубу, де дівчата плели сітки для військових. Пішла й почала плести разом із ними».
У вільний час жінка дивилася відео в інтернеті й зацікавилася виготовленням кашпо зі штучного ротанга. Розповіла про ідею чоловікові, він придбав усе необхідне, а нову техніку вона опанувала самостійно.
Її активність помітили у громаді. Саме тоді громадська організація «Укрпростір» запускала безпечний простір для жінок, і Олені запропонували стати координаторкою.
Центр відкрили 9 вересня 2022 року. Спочатку він мав працювати протягом року, але згодом програму продовжили ще на пів року.
До цього Олена ніколи не займалася подібною роботою. Зізнається, що на початку навіть офісна техніка здавалася складною, а нові обов’язки викликали чимало хвилювання.
«Я погодилася, а вже потім подумала: «Боже, куди ти лізеш? Ти ж нічого в цьому не розумієш. Була фермеркою – а тепер координаторка простору для жінок». Комп’ютер до цього знала на рівні увімкнути й вимкнути», – сміється вона.
Колеги допомагали розбиратися з програмами, звітністю, плануванням та організацією заходів. Поступово все, що спочатку лякало, стало звичною частиною роботи. Найбільше їй запам’яталося спілкування між місцевими мешканками та переселенками. Простір створювали передусім для жінок, які виїхали через війну, однак згодом до заходів почали долучатися й жительки громади.
«Не було цього: «Ви понаїхали». Навпаки, жінки підтримували одна одну. Вони самі писали сценарії, організовували свята. Я була в захваті від того, скільки в них сили», – говорить Олена.
У 2023 році Олена вирішила здійснити ще одну давню мрію – вступила до Дніпровського державного аграрно-економічного університету на спеціальність, пов’язану з ландшафтним дизайном.
На той момент їй було 49 років: «Я люблю землю, рослини, квіти. Це завжди була моя мрія, просто до війни на неї ніколи не було часу. Навіть біля мого магазину була занедбана ділянка, і я зробила там велику клумбу. Син тоді казав: «Мамо, ти, мабуть, не тим займаєшся»».
Після початку повномасштабного вторгнення Олена вирішила більше не відкладати те, чого давно хотіла. Отримала водійське посвідчення, вступила до університету та взялася за нову професію.
«Я подумала: поки йде війна, закінчу навчання. Наші міста ж потім треба буде відновлювати. Чому б не спробувати?» – говорить вона.
Вчитися виявилося непросто. Доводиться багато часу проводити за комп’ютером, опановувати нові програми, виконувати практичні завдання та поєднувати все це з роботою і господарством. Однак нині Олена вже готується до написання дипломної роботи.
Усі її рішення підтримує родина: «Коли сказала, що хочу вчитися, мені відповіли: «Хочеш – іди». У мене сім’я завжди так: якщо я щось задумала, мене підтримують».
За гранти встановила дві теплиці, придбала мінітрактор і почала відновлювати господарство
Навіть після переїзду Олена не полишала роботу із землею. Біля першого тимчасового будинку розчистила занедбану клумбу, а біля наступного отримала невелику ділянку, де посадила зелень і квіти.
У 2023 році вперше вирішила скористатися грантовою підтримкою, щоб поступово відновити власну справу.
За програмою Mercy Corps їй надали теплицю розміром приблизно шість на 12 метрів. Вартість допомоги становила близько 120 тисяч гривень.
Одразу встановити її не вдалося – власники тодішнього житла не дозволили розміщувати конструкцію на подвір’ї. Згодом сім’ї запропонували інший будинок, де господарі не заперечували проти городу та розвитку невеликого господарства. Теплицю змонтували восени 2024 року. Уже наступної весни Олена висадила там ранні огірки та посіяла зелень.
Того ж періоду вдалося отримати ще одну підтримку – від Червоного Хреста. За програмою придбали мінітрактор орієнтовною вартістю 250 тисяч гривень.
У 2025 році до господарства додалася друга теплиця, яку надала організація «Доркас». Вона більша за першу – приблизно п’ять на 20 метрів. Усередині облаштували конструкції для вирощування полуниці.
Саме з нею виникла одна з перших серйозних невдач. Через строки програми саджанці потрібно було придбати влітку, коли якісного посадкового матеріалу майже не було. Олена домовилася про замовлення наперед, однак після отримання виявилося, що значна частина кореневої системи пошкоджена.
Більшість рослин не прижилася: «Я думала, що навесні вже отримаю перший урожай, а вийшло так, що тепер тільки розводжу те, що вижило. Спочатку була в розпачі, звісно. Але нічого – пережила і це. Ті кущики, які залишилися, вже дали приріст».
У користуванні сім’ї близько 15 соток, тому про великі обсяги поки не йдеться. Частину врожаю залишають для себе, решту продають або використовують для домашньої переробки: «Свої помідори для мене найсмачніші. Я не можу купити такі на базарі. На 15 сотках сильно не розженешся, але намагаємося садити різне».
Для Олени грантові програми стали можливістю не просто придбати техніку, а значно швидше повернутися до справи, якою займалася до війни.
«Якби ми все купували самі й починали з нуля, це зайняло б набагато більше часу. А коли ти вже не зовсім молода людина, починати спочатку важко. Така підтримка дає потужний старт і впевненість, що в тебе може вийти», – каже жінка.
Паралельно вона продовжувала вчитися й шукати нові можливості для розвитку. У 2025 році пройшла тримісячні курси з ландшафтного дизайну та брала участь у підприємницьких програмах.
Завдяки проєкту «ФОРСАЖ» громадської організації «Укрпростір» отримала обладнання для переробки овочів і фруктів: холодильник, морозильну камеру, соковижималку та професійну шатківницю. Ця техніка дала змогу збільшити обсяги домашньої консервації та поступово перетворювати її на окремий напрям заробітку.
У 2026 році Олена скористалася ще однією програмою підтримки – від «Посмішки.UA». Цього разу обладнання придбали вже для кейтерингу, яким вона на той момент почала займатися паралельно з господарством.
Серед техніки та інвентарю – кавомашина, кухонний комбайн, слайсер, посуд, бокси та термопоти.
Так за кілька років після переїзду невелика ділянка поступово перетворилася на нове господарство, де Олена поєднує вирощування овочів, переробку врожаю та інші напрямки, які з’явилися вже після втрати колишньої справи у Красногорівці.
Почала продавати домашню консервацію, а згодом взяла перші замовлення на кейтеринг
Ідея продавати домашню консервацію з’явилася майже випадково. Олена багато років готувала закрутки для себе, пригощала друзів і знайомих, а у відповідь дедалі частіше чула пораду спробувати заробляти на тому, що й так добре вміє.
«Чоловік мені постійно каже: «Ти знову все роздавати будеш?» А люди пробували й говорили: «Ну що ти всіх пригощаєш? Продавай». Я ж завжди закриваю зі свого врожаю, бо з того, що сама виростила, смак зовсім інший», – розповідає вона.
Частину рецептів вона зберегла від мами. Один із них – домашній сацебелі, який після евакуації ледь не довелося відтворювати заново. Коли захотіла приготувати знайомий соус, почала шукати рецепт в інтернеті, але жоден варіант не був схожий на той, який пам’ятала з дому: «Потім гортаю мамин записник – і знаходжу його. Я така щаслива була. Бо в інтернеті саме такого рецепта не побачила».
Серед того, що найчастіше беруть покупці, – аджика, томатний сік і маринована слива.
Перші продажі почалися наприкінці 2024-го – на початку 2025 року. Частину джемів і заготовок Олена відвозила до кафе, щось замовляли знайомі та місцеві жителі. Продукцію також купували для окремих заходів у громаді.
Перетворювати це на велике виробництво вона поки не планує. Для неї важливо зберегти саме домашній формат і готувати переважно з того, що вирощено власноруч: «Це не промислові масштаби. Мені здається, якщо робити дуже багато, воно вже не буде таким. Тут ти вкладаєш душу».
Свою продукцію Олена показує і в Instagram, однак регулярно вести сторінку не встигає. Господарство, університет, переробка врожаю та інші справи займають майже весь день.
Ще одним напрямом став кейтеринг. І тут поштовх знову дали знайомі. Одній з організацій потрібно було організувати харчування для заходу. Шукали не ресторанне меню, а доступні за ціною страви з домашнім смаком, тому жінку порадили як людину, яка добре готує.
Для першого заходу готувала сирні кульки з виноградом, канапе з червоною рибою, авокадо та крем-сиром, різні закуски, запечене м’ясо й домашній «Наполеон». Гостям усе сподобалося, тож до Олени звернулися знову. Пізніше її порадили ще одній організації, яка також шукала саме домашню кухню.
Один із найбільших викликів стався під час заходу, де спочатку очікували приблизно 35 людей. У результаті прийшло вдвічі більше.
Підготовка до одного заходу займає кілька днів. Спочатку потрібно поїхати до міста та закупити продукти, потім зробити заготовки, приготувати страви, все запакувати й доставити. Чоловік допомагає, коли може, однак більшу частину роботи Олена поки виконує сама.
Зупинятися на нинішньому рівні вона не хоче. Планує й далі вирощувати овочі, розширювати асортимент консервації, брати нові кейтерингові замовлення та шукати можливості для розвитку.
Обмеженням залишається площа ділянки. П’ятнадцяти соток уже не вистачає для всього, що хочеться спробувати, тому в майбутньому Олена не виключає оренду додаткової землі: «Мені вже тісно. Хотілося б, звісно, мати більшу ділянку. Чи вийде наступного року щось орендувати – поки не знаю. Але можливості буду шукати».
Попри нові справи, думками Олена часто повертається до Красногорівки. Водночас за роки після евакуації зрозуміла: постійно жити лише очікуванням, що скоро все зміниться і можна буде поїхати додому, надто важко: «Як би боляче це не було, треба жити сьогоднішнім днем і рухатися вперед. Кожен переселенець думає, що ось-ось повернеться додому. Але якщо просто зависнути й чекати – дуже важко. Треба брати себе в руки та щось робити. Мені саме це допомагає жити».
Вона не відмовляється від надії одного дня повернутися до рідного міста й знову працювати на своїй землі. А поки намагається створювати нову основу для майбутнього там, де живе зараз.
«Надію втрачати не можна. Все одно ми повернемося. А поки треба щось створювати тут. Якщо зараз чогось досягнемо, потім буде легше відбудовувати все вдома», – говорить Олена Шавкун.
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву Олени Шавкун
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!