Захопили університет і створили фейковий заклад освіти: що Росія зробила з БДПУ в окупованому Бердянську (ІНТЕРВ’Ю)

Бердянський державний педагогічний університет опинився в окупації у перші дні повномасштабного вторгнення. Російські військові захопили будівлі закладу та викрали його ректора Ігоря Богданова, намагаючись змусити його до співпраці. Зрештою керівництво університету ухвалило рішення про релокацію, і вже у квітні 2022 року заклад відновив роботу в Запоріжжі. 

Водночас у 2023 році окупаційна влада створила в захопленому Бердянську на базі університету фейковий заклад – «Азовський державний педагогічний університет». 

Про захоплення університету, його релокацію до Запоріжжя та діяльність створеного окупантами фейкового університету в Бердянську «Першому Запорізькому» розповів ректор БДПУ Ігор Богданов. 

Після захоплення Бердянська окупанти швидко встановили контроль над університетом

– Розкажіть, яким був початок окупації та захоплення університету?

– Для мене особисто повномасштабне вторгнення стало несподіванкою. Я, чесно кажучи, не думав, що воно відбудеться саме в такий спосіб. На жаль, відповідні заходи, зокрема евакуацію, уповноважений орган не організував. Коли почалася повномасштабна війна, я телефонував тодішньому міністру освіти Сергію Шкарлету. Нам відповіли: «Вам там на місці видніше». А на четверту добу росіяни зайшли в Бердянськ, і місто окупували. Військові формування, які перебували в Бердянську, вивели в бік Маріуполя. 

Що нам залишалося робити – незрозуміло. Тож ми повністю перейшли на дистанційне навчання. До цього два роки працювали дистанційно через пандемію COVID-19, тому необхідний досвід вже мали. 

Ми продовжували ходити на роботу. Згодом росіяни прийшли до університету. Я саме був у кабінеті – зі мною були помічниця та кілька колег. Вони були добре підготовлені й знали про нас усе: моє прізвище, біографію. Мені вдягли на голову мішок, посадили в автомобіль і повезли. Так я опинився на «співбесіді» у куратора ФСБ по Бердянському району. Розмова тривала близько двох-трьох годин. 

Мені сказали: «Ти ж наша людина». У мене російське прізвище, батько родом із Росії. Мені пропонували залишитися й продовжити роботу в університеті. Я був змушений відповісти, що подумаю. Водночас сказав, що є українським ученим і всього, чого досяг у житті, досяг саме в Україні. А мої спогади про Радянський Союз – це черги та порожні полиці. Так званого золотого віку СРСР я не пам’ятаю, тож сумувати не було за чим. 

Після цього ми вирішили виїжджати. 7 квітня разом із першою проректоркою вирушили до Запоріжжя. Взяли правовстановлюючі документи, печатку та банківські токени. На жаль, усе наше майно залишилося в окупації. 

Під час мого першого терміну на посаді ректора, який завершився у 2021 році, ми зосереджувалися на створенні комфортних умов для всіх учасників освітнього процесу: ремонтували приміщення, облаштовували лабораторії, закуповували обладнання, ремонтували санвузли, залучали кошти інвесторів. Нам вдалося долучитися до проєкту Європейського інвестиційного банку на мільйон євро для капітального ремонту гуртожитку. Завершити його через повномасштабне вторгнення не вдалося, але ми виконали понад 60% робіт.

Ми багато чого зробили, але війна змінила наші пріоритети. Тепер я вважаю, що головне в університеті – не лабораторії й не стіни, а люди. Бо без людей університету немає. 

Переважна більшість викладачів, за невеликим винятком, виїхали з окупації, залишилися вірними українській державі та нашому університету й продовжують працювати.

– Наскільки складно було ухвалити рішення про релокацію університету та виїхати?

– Складнощів із рішенням не було. Це був момент істини: ти або стаєш зрадником України, для власної родини та університетської спільноти, або виїжджаєш у невідомість. Бо нас там ніхто не чекав. 

Я вдячний уже покійному колишньому ректору Запорізького національного університету Миколі Фролову та ректору Запорізької політехніки Віктору Грешті за те, що вони тепло нас прийняли. Нам надали приміщення та можливість поселитися в гуртожитку. 

Так само нам допомагали керівники інших закладів освіти – Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Коли я звертався з проханням поселити когось або надати іншу допомогу, вони завжди відгукувалися. Розуміли, в яких обставинах ми опинилися. Це освітянське братерство існує, нам протягнули руку допомоги.

«Усе, що роблять в захопленому університеті, – це пропаганда, а не розвиток освіти» 

– Після захоплення Бердянська та Мелітополя окупанти створили на базі захоплених університетів фейковий «Мелітопольський державний університет». А згодом вивели Бердянський державний педагогічний університет із цієї структури й перейменували його на Азовський державний педагогічний університет. Як вони організували навчання в окупації? Що там відбувається зараз?

– Інформацію про це я знаю з розповідей людей, які виїхали пізніше й застали той період, а також із Telegram-каналу цього квазіуніверситету. Що можна сказати за понад чотири роки? Я не бачу, щоб вони проводили наукові конференції чи інші освітні заходи. Усе, що бачу, – пропаганда. Наприклад, щопонеділка в головному корпусі університету відбувається церемонія винесення прапора Російської Федерації. Тобто передусім вони намагаються впливати на свідомість молоді. 

Сказати, що там багато молоді, не можу. Знаю, що на початку навчання в цьому квазіуніверситеті було обов’язковим для людей, які пішли працювати в окупаційну владу. Як саме зараз відбувається вступна кампанія, мені невідомо, але вона триває. 

Навчання за контрактом у них немає – лише бюджетне. Російська Федерація виділяє на це кошти. На початку зарплати викладачів були суттєво вищими, ніж в Україні. Тобто людей фактично намагалися «купувати». Зараз рівень зарплат уже нижчий, ніж у нас. 

В окупації ми залишили все сучасне обладнання та відремонтовані приміщення. Готуючись до 90-річчя університету, ми повністю відремонтували всі корпуси. Єдине, що не встигли завершити, – гуртожиток, про який я вже згадував. 

У подвір’ї п’ятого корпусу був спортивний майданчик. Нам не вдалося знайти на нього фінансування, ремонт планували на 2023 рік. Це єдине, чого ми не встигли зробити. Решта була готова.

За цей час росіяни не зробили нічого суттєвого для розвитку цього квазіуніверситету й, на мою думку, не зроблять. 

До 2014 року ми мали партнерські відносини з Таганрозьким державним педагогічним інститутом імені А. П. Чехова. Щороку на День науки у травні обмінювалися делегаціями: вони приїжджали до Бердянська, ми їздили до Таганрога. А де зараз Таганрозький педагогічний інститут? Спочатку його зробили філією Південного федерального університету в Ростові-на-Дону, а потім закрили. Якщо Росія закрила власний педагогічний інститут, то що буде з нашим? 

Є й інший приклад. У Ялті був Кримський державний гуманітарний університет. До 2014 року ми підтримували дружні відносини з його керівництвом. А де зараз цей університет? Його також закрили. Із гуманітарних закладів у Криму залишився лише університет у Сімферополі, який має статус федерального.

Тому так само може статися в Бердянську та Мелітополі, якщо, не дай Боже, окупація триватиме. Але ми віримо, що нам вдасться все повернути. 

– Більшість викладачів виїхали з окупації. Чи багато працівників, які залишились, погодились на співпрацю? Кого набрали окупанти? І наскільки ці кадри є кваліфікованими?

– Сьогоднішня ректорка квазіуніверситету Катерина Степанюк свого часу працювала в нас заступницею декана з виховної роботи. Я жодного разу не чув, щоб вона розмовляла російською. Змалечку говорила українською. У нашому фольклорному ансамблі «Хуртовина» вона співала українські пісні. А тепер своєрідно, з характерним «московським» акцентом, говорить російською. Так, наш регіон переважно російськомовний, але так, як вони зараз намагаються говорити, у нас ніколи не говорили. 

Серед серйозних учених ніхто з наших не пішов на співпрацю. Там або люди, яких свого часу звільнили за різних обставин, або ті, хто вже вийшов на пенсію й повернувся, або фахівці, яких я взагалі не знав. Тобто це переважно люди з Мелітополя, Маріуполя чи Росії. 

Але я думаю, що проблема не в кадрах. Університет передусім є закладом освіти – у будь-якій країні, навіть у Росії. Якщо немає кого вчити, то немає потреби. Молоді, яка залишилася, небагато. З Бердянська виїхало майже 40 тисяч людей – близько половини населення. Значна частина з них – молодь. 

Переважно залишалися люди старшого віку, яким важко було виїхати і які вже звикли до своїх домівок. Тому фактично там немає достатньої кількості молоді, яку можна навчати. 

Диплом цього квазіуніверситету не має визнання навіть у Росії, не кажучи вже про інші країни. Російська система освіти загалом схожа на українську: у нас НМТ, раніше ЗНО, у них – ЄДІ (Єдиний державний іспит, – прим.). Без складання цього іспиту вступити до російського закладу вищої освіти неможливо. Натомість такі заклади, як Азовський державний педагогічний університет чи Мелітопольський державний університет, приймають студентів без іспитів. 

Відповідно, у російській системі освіти ці дипломи не відображаються. За таким документом можна працевлаштуватися лише на так званих «нових територіях. Якщо людина з таким дипломом виїжджає до Росії, їй потрібно проходити окрему процедуру визнання документа. 

Вимоги до викладацького складу там також невисокі. Якщо немає кого навчати, то не так важливо, хто викладає. Там працюють навіть люди, яких ми свого часу звільнили через професійну непридатність. Тепер деякі з них обіймають керівні посади. Тому питання компетентності та професійної спроможності для них не є визначальним.

Більшість тих, хто там працює, за невеликим винятком, сформувалися як науковці вже за часів незалежності України: захищали дисертації та здобували наукові звання в Україні й користуються відповідними документами. Людей, які захищали дисертації в Росії, там немає. Є лише кілька представників старшого покоління, які захищалися ще за часів Радянського Союзу. 

Кількість вступників з окупованих територій продовжує скорочуватись – молоді дедалі менше

– Чи є серед співробітників та викладачів університету ті, хто пройшов полон або кого незаконно засудили?

– Так, є кілька людей, яких затримували. Наприклад, начальник відділу автоматизованих систем управління Олег Сердюк. Він пройшов суд у Ростові-на-Дону, був засуджений, але зміг вибратися. Перетнув лінію зіткнення, а нині живе на підконтрольній Україні території та знову працює у нас на тій самій посаді. 

Є й ті, хто перебував у неволі понад пів року. Із ними працювали представники відповідних структур, вони зазнавали тиску та катувань. 

Є також люди старшого віку, які після звільнення через стан здоров’я вирішили залишитися на окупованій території. Такі випадки теж є. 

– З українського боку для молоді з окупованих територій діє спрощена процедура вступу до українських закладів вищої освіти. Але чи зберігається у молоді там реальна можливість вступити до українських вишів? Чи окупаційна влада намагається цьому перешкодити та наскільки жорстко контролює вступну кампанію, щоб абітурієнти вступали саме до російських закладів?

– Кількість тих, хто навчається на окупованій території, суттєво зменшилася. Якщо на початку ми мали 30–40% вступників з окупованих територій, то позаминулого року їх було лише 4%, а минулого – 1,7%. Вони вступають за співбесідою, без військово-облікових документів. 

Держава надає їм можливість безкоштовно навчатися. Є перелік освітніх програм, які мають особливу підтримку. До магістратури вони також вступають за спрощеною процедурою. 

Росія намагається перешкоджати вступу, водночас молоді на окупованих територіях стає дедалі менше. 

Цього літа ми також бачимо активну роботу Збройних сил України по тимчасово окупованій території. Відсутність електрики, водопостачання та інші проблеми ускладнюють ситуацію. 

Є приклади колишніх колег та інших людей віком 70 років і старше, які вже не працювали ні в нас, ні на окупантів, але виїхали на підконтрольну Україні територію, бо жити там стало неможливо. Як жити без стабільного водопостачання? На підвозі води довго не проживеш.

Тому ситуація така: з одного боку, окупаційні силові структури чинять тиск на людей, і вони бояться. З іншого – там просто дедалі менше молоді, яка могла б навчатися.

У другій частині інтерв’ю ректор Бердянського державного педагогічного університету Ігор Богданов розповів, як заклад працює після релокації, розвиває міжнародні проєкти, залучає студентів з різних регіонів України та реалізує нову стратегію «університету без стін».

Текст – Олександр Носок

---

Читайте також:

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!