Університет без стін: як розвивається Бердянський державний педагогічний університет у релокації (ІНТЕРВ’Ю)
Після релокації до Запоріжжя Бердянський державний педагогічний університет не лише відновив роботу, а й розширив проєктну та міжнародну діяльність. Нещодавно заклад також затвердив нову стратегію розвитку, в основу якої покладено концепцію «університету без стін».
Попри війну та вимушене переміщення, університет зберігає студентську спільноту й залучає нових вступників із усіх регіонів України.
Про роботу БДПУ в умовах релокації, його розвиток та основні виклики воєнного часу «Першому Запорізькому» розповів ректор університету Ігор Богданов.
«Університет без стін» залучив міжнародні гранти та розширив проєктну діяльність після релокації
– Офіційно статут релокованого закладу університет набув чинності 20 квітня. Розкажіть, з чого почалося відновлення роботи університету в Запоріжжі? І які труднощі виявилися найбільшими на початку?
– Ми взагалі виїхали без нічого. Запорізький національний університет надав нам приміщення, і починали ми з однієї кімнати. Зараз маємо півтора поверхи в навчальному корпусі.
На початку головними проблемами були відсутність матеріально-технічної бази та нерозуміння, що буде далі. Ми розбудовували свій університет у Бердянську, мали певний вектор розвитку – і раптом постало питання: що тепер?
Тому ми почали активно залучати кошти – як міжнародні, так і українські гранти. Зокрема, отримали допомогу від Фонду Олени Зеленської – 150 ноутбуків, які передали викладачам.
Такої кількості масштабних міжнародних проєктів, як зараз, у нас ніколи не було. Йдеться не про невеликі індивідуальні гранти викладачів на кілька тисяч євро, а про значні проєкти. До війни університет мав один проєкт Erasmus+. Коли їх стало два, ми вже вважали це великим успіхом. Зараз маємо чотири.
Кілька тижнів тому ми отримали повідомлення від офісу Erasmus+, що наша проєктна заявка перемогла. Тепер ми є національними координаторами цього проєкту. Його керівниця – перша проректорка Ольга Гуренко, з якою ми разом виїжджали з окупації. Бюджет проєкту – понад 100 тисяч євро.
Ще один напрям – державне фінансування наукових досліджень. До війни ми мали два-три такі проєкти, тепер стабільно реалізуємо шість. Надходження від грантових наукових досліджень сьогодні є вагомою статтею доходів університету.
Цього року ми визначили новий вектор розвитку та розробили стратегію університету. Вона, мабуть, як жодна попередня за весь час моєї роботи, мала широке обговорення.
Цього року ми вперше великою університетською родиною – понад 100 людей – виїхали до Східниці на Львівщині. Там провели Дні науки, презентували міжнародну діяльність, відзначили традиційний День вишиванки, який проводимо вже 15 років. Один із днів присвятили круглому столу, де обговорювали стратегію розвитку. Після цього її затвердили на вченій раді.
Головна ідея стратегії – «університет без стін». Це не означає, що в нас буквально немає стін. Йдеться про те, що ми працюємо й збираємося там, де нам зручно, цікаво та вигідно.
Ми стали транскордонним університетом. Це і міжнародна діяльність, і можливість для наших студентів та аспірантів здобувати нові компетентності в інших закладах вищої освіти. Зараз дві здобувачки завершують стажування в Італії, а нещодавно наші викладачі повернулися зі стажування в Німеччині.
Такі обміни значно активізувалися порівняно з довоєнним періодом. Війна – це великі виклики, але водночас і нові можливості.
Станом на серпень триває вступна кампанія. За кількістю поданих заяв ми вже на 26% випереджаємо торішній показник.
– Ви згадали, що в релокації заснували нові проєкти та партнерства. Що вони передбачають?
– Вони різні. Кожен проєкт – це передовий напрям у певній сфері. Наприклад, цього року ми завершуємо проєкт із відкритої науки в межах Erasmus+.
Свого часу я працював у сфері наукової роботи. Тоді ми пишалися тим, що відкрили нову спеціальність в аспірантурі, створили спеціалізовану вчену раду, мали певну кількість публікацій. Сьогодні підхід дещо інший. Внутрішні публікації цікавлять передусім нас, але наукові дані, здобутки та результати досліджень мають бути доступними для всіх. Публікації мають виходити у престижних наукових виданнях, в базах Scopus і Web of Science.
Те, що ми досліджували в межах цього проєкту, вже отримало нормативне забезпечення і стало обов’язковим для всієї системи вищої освіти. А ми були піонерами цього напряму.
Є також проєкт державного дослідження релокованих закладів вищої освіти. Загалом їх 28. Потрібно розуміти сильні та слабкі сторони кожного університету.
Міністерство освіти на початку намагалося об’єднувати заклади вищої освіти. Поки що нічого доброго з цього не виходить. Я не заперечую проти державної політики оптимізації, адже мережа закладів вищої освіти сформувалася ще за радянських часів, коли населення країни було значно більшим. Сьогодні нас менше, а система не лише залишилася такою самою, а й розрослася через появу приватних закладів. Тож оптимізація потрібна.
Але важливо розуміти, що кожен заклад вищої освіти – це окремий світ, і під час об’єднання неминучі певні втрати.
Особливо складна ситуація з релокованими закладами. Якщо умовний університет з окупованої території приєднують до іншого, то який це меседж? Чи не означає це, що ми вже не розраховуємо на повернення цього міста під контроль України?
Якщо університет спроможний, він виконує три основні функції – освітню, наукову та виховну. Є й нормативні вимоги. Наприклад, законодавство передбачає певні вимоги до кількості студентів на стаціонарі. Якщо заклад їм відповідає, його потрібно зберегти. Це також сигнал про те, що ми розраховуємо на повернення окупованих територій. Якщо ж заклад нормативно неспроможний, тоді його можна об’єднувати з іншим і в такий спосіб вирішувати проблему.
Ми намагаємося працювати з міжнародними проєктами та Фондом державних досліджень. Це окремий напрям, який передбачає співпрацю не лише з Міністерством освіти і науки, а й з іншими державними та недержавними інституціями України. За такі можливості доводиться конкурувати.
Останній проєкт, який ми виграли, стосується STEM-освіти. Я вважаю, що ми повертаємося до того, що свого часу було втрачено в Україні. За радянських часів існувала вечірня форма навчання: людина працювала й паралельно здобувала освіту. Сьогодні ми рухаємося дещо в іншому напрямі, але також намагаємося поєднати освіту з місцем роботи. Тобто готуємо не просто теоретика, а фахівця, який паралельно здобуває практичний досвід.
Це добре працює в Україні для технічних та інженерних спеціальностей, коли людина навчається й працює на виробництві. В освіті STEM-підхід поки що фактично перебуває на початковому етапі. Наше дослідження має на меті взяти найкращі практики закордонних партнерів, поєднати їх із нашим досвідом у технічних спеціальностях і запропонувати модель STEM-освіти для педагогічної галузі. Адже поки що вона не працює так, як нам хотілося б.
«Цього року заяв на вступ до університету більше, ніж у всі попередні роки»
– Скільки на сьогодні студентів навчається в університеті? Як змінилася їхня кількість порівняно з довоєнним періодом?
– У 2021–2022 навчальному році в нас було 4629 студентів, а станом на жовтень 2025 року – 4676. Тобто кількість студентів трохи зросла, але загалом суттєво не змінилася. Водночас у 2022 році був спад. Цього року ми маємо найбільшу кількість заяв за весь період.
На «Вступ.ОСВІТА.UA» на початок серпня подано близько 2400 заяв, тоді як у 2022 році їх було лише 600. Від кількості заяв, відповідно, залежить і кількість зарахованих студентів.
Є певні тенденції щодо формату навчання. Оскільки в університеті переважає дистанційне навчання, лише окремі освітні програми проводимо у змішаному форматі. Це фізична культура і спорт, середня освіта, музика, хореографія та фізика – спеціальності, де без роботи в групі або з відповідним обладнанням неможливо повноцінно навчати студентів.
Також зростає кількість студентів на заочній формі навчання. За способом організації вона схожа на дистанційний формат, але трохи дешевша.
Водночас нинішні студенти суттєво відрізняються від тих, хто навчався до 2022 року, вони більш закриті. Тому ми постійно працюємо над їхнім залученням до офлайн-заходів. Маємо кілька великих традиційних подій.
Перша – посвята першокурсників, яку проводимо в Запоріжжі, у хабі Бердянського району. Влітку організовуємо поїздку до Закарпаття. Цього року вже четвертий рік поспіль возимо туди студентів. Придбали власний мікроавтобус. Студенти відпочивають на базі біля Синевиру, беруть участь у тренінгах і спілкуються.
Також їздимо до Східниці на Львівщині. Цього року там побували понад 20 студентів. Проводимо заходи й в інших містах.
Ми намагаємося максимально залучати студентів до живого спілкування, адже головна проблема – недостатня соціалізація. Після COVID-19, а потім через війну люди багато часу проводять удома й мало спілкуються. Для нас це особливо важливо, адже ми переважно готуємо вчителів. Учитель має вміти комунікувати з учнями, тому можливість живого спілкування та організація таких зустрічей є невіддільною частиною підготовки майбутніх педагогів.
– Як змінилася студентська спільнота за ці роки? Хто сьогодні є студентами університету: це переважно переселенці із Бердянська чи також абітурієнти із Запоріжжя та інших регіонів України?
– До повномасштабного вторгнення студент Бердянського державного педагогічного університету переважно походив із Запорізької, Донецької або Дніпропетровської областей. Тобто університет мав чітко виражений регіональний характер.
Сьогодні ж немає жодного регіону України, звідки до нас не вступали б студенти. Запорізька область уже не посідає першого місця за кількістю вступників.
Найбільше вступників цього року – з Дніпропетровської області, 34%. Запорізька область дає 14%, Київ – 10%, Київська область – 9,9%. Частка Одеської області становить майже 4%, Львівської – понад 4%.
– На вашу думку, що є аргументом для вступників обрати саме ваш університет? Які його переваги?
– По-перше, ми завжди намагаємося бути на боці здобувача. Університет невеликий, тому, попри дистанційний формат навчання, можемо супроводжувати кожного студента. На відміну від великих університетів, ми знаємо своїх студентів особисто й підтримуємо їх упродовж усього навчання.
По-друге, прагнемо забезпечувати максимально якісну підготовку. У нас сильний викладацький склад.
По-третє, це комфорт навчання. Ми маємо великий досвід дистанційної роботи та багато років використовуємо Zoom, тому цей формат добре відпрацьований. Навчатися в нас зручно.
І нарешті, наша філософія «університету без стін» не передбачає великих витрат на утримання будівель, лабораторій та іншої інфраструктури. Завдяки цьому ми можемо запропонувати доступну вартість навчання.
«Попри війну, Бердянський державний педагогічний університет був, є і буде одним із найкращих педагогічних вишів України»
– Які виклики перед університетом стоять сьогодні?
– Головний виклик – війна. Чим довше вона триває, тим складніше нам працювати. Уже чотири з половиною роки повномасштабної війни, головний офіс університету в Запоріжжі, тут працює лише частина колективу – це непросто. Як буде далі, ми не знаємо. Але впевнені: Бердянський державний педагогічний університет був, є і буде одним із найкращих педагогічних закладів вищої освіти України.
Другий виклик – державна політика у сфері освіти та демографічна ситуація. Молодь дедалі частіше не хоче вступати до українських закладів вищої освіти, виїжджає за кордон і вступає там, іноді навіть на державне фінансування за підтримки іноземних партнерів, без складання НМТ.
Постає питання: що ми можемо зробити, щоб молодь залишалася в Україні, здобувала освіту, а в майбутньому долучалася до відбудови країни? Зменшення кількості потенційних студентів уже є серйозним викликом.
Водночас система вищої освіти трансформується й демонструє позитивну динаміку. Українську освіту та наукові здобутки визнають в Європі та світі. Звісно, багато залежить і від державного фінансування освіти та науки.
Я не можу сказати, що держава сьогодні не вкладає кошти. У нас немає проблем із фінансуванням, є можливість залучати різноманітні гранти. Але головним викликом залишається війна.
Нашу ситуацію можна порівняти з подіями Другої світової війни. Під час окупації Бердянська у 1941–1943 роках тодішній Бердянський педагогічний інститут релокували до Середньої Азії, але освітній процес там не відбувався. Сьогодні ж ми вже чотири з половиною роки працюємо й готові працювати далі. Кожен на своєму місці робить внесок у нашу перемогу. Звісно, найбільше роблять військовослужбовці. Але ми теж виконуємо свою роботу – готуємо майбутніх учителів та інших фахівців. Без цього неможливо забезпечити відновлення країни.
– Про що ви мрієте? Яким бачите майбутнє після закінчення війни?
– Я мрію і вірю, що Бердянськ знову буде українським. Думаю, рано чи пізно відродиться і порт, із якого почалася історія міста. Нам потрібно формувати відповідну державну політику – не лише в галузі освіти, а й у ширшому питанні державотворення.
За чотири з половиною роки окупації, і ми не знаємо, скільки вона ще триватиме, людям добре промивають мізки російською пропагандою. Тому після звільнення потрібно буде повертати українські цінності на ці території. А кращого осередку освіти, культури та науки, ніж заклад вищої освіти, немає.
Тому я бачу майбутнє університету саме в Бердянську. Вірю, що ми працюватимемо там, і ті, хто прийде за нами утверджуватимуть українські цінності в Північному Приазов’ї.
Я вірю в нашу державу і наш народ. Якщо ми не скорилися ворогу за чотири з половиною роки, то не скоримося ніколи.
У першій частині інтерв’ю ректор Бердянського державного педагогічного університету Ігор Богданов розповів про захоплення закладу російськими військовими, релокацію до Запоріжжя та те, що відбувається із захопленим університетом у Бердянську.
Текст – Олександр Носок, фото – БДПУ
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!