Арешт понад 1000 днів без вироку: коли тримання під вартою перестає бути обґрунтованим і стає автоматичним

Відповідь на ці питання надав адвокат, аспірант, член Комітету Національної асоціації адвокатів України з питань адвокатської практики, член Комітету адвокатської практики та підвищення кваліфікації Ради адвокатів Запорізької області, помічник-консультант депутата Запорізької міської ради — Тягунов Олег Анатолійович

Зі спливом часу первинні підстави для арешту втрачають свою силу, і саме на державу покладається обов’язок довести необхідність подальшого тримання під вартою.

Право на свободу та особисту недоторканність гарантоване статтею 5 Європейської Конвенції з прав людини є основою демократичного суспільства. І одним із викликів, що зазіхає на право свободи, сьогодні можна зазвати процесуальну бездіяльність у кримінальних справах, коли початкова обґрунтована підозра перетворюється на безстрокове ув’язнення без належного перегляду.

Аналіз кримінальних проваджень демонструє тенденцію використання шаблонних формулювань протягом усього строку досудового розслідування та судового слідства та ігнорування альтернативних запобіжних заходів. Українська та європейська практика часто демонструють продукування судових рішень за шаблоном, де ризики переписуються роками без огляду на зміну обставин.

Найбільш виразно проблема надмірного тримання під вартою проявляється у двох взаємопов’язаних аспектах практики.

Перший полягає у використанні шаблонного підходу до обґрунтування ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України. У багатьох випадках судові рішення містять узагальнені посилання на ризики переховування від органів досудового розслідування і суду, незаконного впливу на свідків чи перешкоджання кримінальному провадженню, однак не супроводжуються належним аналізом конкретних фактичних обставин справи та індивідуальних характеристик підозрюваного чи обвинуваченого.

Другий аспект пов’язаний із недостатньою оцінкою можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. Практика свідчить, що застава, домашній арешт або особисте зобов’язання нерідко відхиляються без детального мотивування їх неефективності для мінімізації встановлених ризиків. Натомість судові рішення часто обмежуються загальним висновком про те, що більш м’які запобіжні заходи не здатні забезпечити належну процесуальну поведінку особи.

Такий підхід не узгоджується зі стандартами, сформованими у практиці Європейського суду з прав людини. У своїх рішеннях ЄСПЛ систематично наголошує, що плин часу сам по собі зменшує переконливість первинних підстав для тримання особи під вартою. Відповідно, зі збільшенням строку обмеження свободи на державу покладається підвищений обов’язок довести наявність конкретних і достатніх підстав, які виправдовують подальше застосування найсуворішого запобіжного заходу. При цьому національні суди повинні не лише констатувати існування ризиків, а й оцінювати можливість їх нейтралізації за допомогою менш обмежувальних заходів.

Процесуальний шаблон: чому дублювання підстав у кримінальному процесі є нелегітимним

Шаблонність судових рішень щодо тримання під вартою є не просто наслідком перевантаженості судів, а серйозною процесуальною проблемою, яка нівелює судовий контроль як гарантію захисту від свавільного обмеження свободи.

Зкон вимагає доведення реального, а не абстрактного ризику. Для обмеження права на свободу мають існувати конкретні факти, які свідчать про намір особи ухилитися від правосуддя або перешкоджати кримінальному провадженню.

Важливі рішення ЄСПЛ, які формують стандарт підвищеного обов’язку держави

Особливо проблемним залишається підхід, за якого ризик переховування автоматично виводиться із тяжкості інкримінованого злочину. Однак практика Європейського суду з прав людини наголошує, що суворість можливого покарання може враховуватися лише як один із факторів оцінки ризику і не може самостійно виправдовувати тривале тримання особи під вартою.

Європейський суд з прав людини у справах Gomes Costa v. Portugal, Bluks Savickis v. Latvia та Selahattin Demirtaş v. Turkey  встановив, що зі спливом часу початкові підстави для арешту неминуче втрачають свою силу.

Кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має ґрунтуватися на актуальних та конкретних фактах.

Якщо на початку слідства підозри достатньо для арешту, то після тривалого періоду саме на органи влади покладається обов’язок довести, що жоден інший захід (наприклад, домашній арешт) не зможе забезпечити цілі правосуддя.

Особливе значення для України має справа Kharchenko v. Ukraine. У ній Суд констатував системну проблему використання національними судами шаблонних формулювань під час продовження строків тримання під вартою. ЄСПЛ зазначив, що посилання на абстрактні ризики без аналізу конкретних обставин справи та без оцінки можливості застосування альтернативних запобіжних заходів не відповідає вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі Maassen v. the Netherlands Європейський суд з прав людини наголосив, що повноцінне обговорення позицій сторін під час судового засідання не звільняє суд від обов’язку належним чином мотивувати своє рішення. Усні дискусії не можуть компенсувати відсутність індивідуалізованого та переконливого письмового обґрунтування.

Окрему увагу ЄСПЛ приділяє оцінці ризику переховування. Суд послідовно виходить із того, що тяжкість можливого покарання може враховуватися лише як один із факторів оцінки, але не може бути єдиною чи вирішальною підставою для тримання особи під вартою. Ризики повинні підтверджуватися конкретними обставинами справи, а не ґрунтуватися на припущеннях чи загальних посиланнях на тяжкість обвинувачення. Особливої ваги цей підхід набуває у випадках, коли фактичні можливості особи залишити країну або розпоряджатися активами суттєво обмежені, зокрема внаслідок арешту майна чи застосування санкційних обмежень.

Стаття 178 КПК України та практика ЄСПЛ вимагають від суду під час розгляду клопотання про тримання під вартою в обов’язковому порядку розглянути можливість застосування менш суворих запобіжних заходів. Обрання найсуворішого заходу можливе лише тоді, коли прокурор доведе, що жодна альтернатива не здатна купірувати встановлені ризики.

Застава перестає бути альтернативою, якщо вона є недосяжною

Окремим проявом ігнорування альтернатив є призначення непомірних, завідомо нереальних сум застави, які виконують функцію прихованого тримання під вартою. Стаття 182 КПК України чітко визначає межі розміру застави, проте дає право суду виходити за ці межі у виняткових випадках, якщо злочин є особливо тяжким або заподіяв велику майнову шкоду. Однак цей вийняток перетворюється на правило.

Розмір застави повинен оцінюватися насамперед з урахуванням фінансових можливостей підозрюваного, його здатності сплатити цю суму, а також ступеня його прив’язаності до майна. Застава, розмір якої завідомо перевищує будь-які реальні можливості особи, є прихованим триманням під вартою без належного обґрунтування.

У справі Bluks Savickis v. Latvia Європейський суд з прав людини наголосив, що розмір застави має визначатися з урахуванням майнового стану особи та її реальної спроможності виконати покладені фінансові зобов’язання. Застава не може встановлюватися у відриві від фактичних можливостей підозрюваного.

У цьому контексті встановлення застави в особливо великих розмірах за одночасного арешту активів, блокування рахунків або застосування санкційних обмежень може поставити під сумнів реальність такого альтернативного запобіжного заходу. У подібних випадках застава ризикує перетворитися на суто формальну процесуальну конструкцію, яка фактично не залишає особі можливості скористатися передбаченою законом альтернативою триманню під вартою.

Не менш важливим є обов’язок суду перевіряти ефективність менш суворих запобіжних заходів. Відмова від розгляду можливості застосування цілодобового домашнього арешту, поєднаного з електронним контролем та іншими процесуальними обов’язками, суперечить підходу ЄСПЛ, відповідно до якого позбавлення свободи має застосовуватися лише як винятковий захід, коли жодна інша форма процесуального контролю не здатна нейтралізувати встановлені ризики.

Гуманітарні питання під час тримання під вартою

Оцінка законності та пропорційності тримання під вартою не обмежується вимогами статті 5 Конвенції. У певних випадках постає питання дотримання статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.

Особливого значення набувають справи щодо осіб похилого віку або осіб із тяжкими захворюваннями. Практика ЄСПЛ виходить із того, що визначальним є не окремо вік чи стан здоров’я, а сукупність обставин, включаючи тривалість перебування під вартою, умови утримання та здатність держави забезпечити належний медичний догляд.

У справі Morabito v. Italy Суд звернув увагу на необхідність постійного перегляду доцільності обмежень щодо осіб похилого віку та з серйозними когнітивними порушеннями. ЄСПЛ підкреслив, що продовження тримання під вартою не може бути автоматичним і потребує оцінки його впливу на людську гідність та фізичний стан особи.

Додаткового значення в українських реаліях набувають питання безпеки утримання осіб у слідчих ізоляторах в умовах воєнного стану. Ризики, пов’язані з ракетними обстрілами, відсутністю належних укриттів та загрозою життю, також можуть бути релевантними при оцінці пропорційності подальшого тримання особи під вартою.

Практика ЄСПЛ демонструє, що тримання під вартою може залишатися законним лише за умови постійного та індивідуалізованого обґрунтування його необхідності. Використання шаблонних мотивувань, ігнорування альтернативних запобіжних заходів, неврахування гуманітарних факторів або застосування арешту для цілей, не пов’язаних із правосуддям, суперечать європейським стандартам захисту права на свободу.

За відсутності належної аргументації тримання під вартою ризикує втратити свій процесуальний характер і перетворитися на форму фактичного попереднього покарання, що є несумісним із принципами верховенства права та гарантіями Конвенції.