Історія працівника Запорізької ТЕС Олександра Пилипенка, який виїхав з окупації, отримав поранення на фронті й написав книгу про пережите
До початку повномасштабної війни енергодарець Олександр Пилипенко працював на Запорізькій тепловій електростанції. Після окупації міста російськими військами він ще кілька місяців залишався допомагати підтримувати діяльність станції. А у липні 2022 року, на тлі посилення переслідувань цивільних в Енергодарі, був змушений залишити рідне місто.
У 2023 році чоловік пішов на фронт. Під час бою на Бахмутському напрямку зазнав тяжкого поранення і втратив ногу.
Під час тривалого відновлення Олександр почав записувати свої думки та спогади. Так поступово, з окремих нотаток і чернеток, народився автобіографічний роман «Коли сирени стали домом».
Про окупацію рідного міста, поранення на фронті та те, як особисті переживання перетворилися на книгу, ветеран Олександр Пилипенко розповів «Першому Запорізькому».
Після захоплення міста продовжив забезпечувати роботу теплової електростанції в Енергодарі
Олександр Пилипенко народився і виріс в Енергодарі. Після школи поїхав до Харкова, де здобув освіту інженера-теплоенергетика. У 2008 році повернувся до рідного міста й почав працювати на Запорізькій ТЕС.
Кар’єру розпочав слюсарем, згодом став інженером з ремонту обладнання. Пізніше перейшов на Запорізьку АЕС, де працював інженером з комплектації обладнання. Після цього повернувся на теплову станцію – вже як керівник відділу закупівель. До лютого 2022 року Пилипенко очолював департамент сервісів Запорізької ТЕС, до складу якого, зокрема, входили закупівельний та автотранспортний підрозділи.
Життя в Енергодарі було спокійним і звичним.
«Мені подобався ритм життя нашого маленького енергетичного міста. Воно було для мене рідним. Батьки – енергетики, усе в місті було підлаштовано під роботу працівників атомної та теплової станцій. Тож із дитинства ти розумієш важливість енергетики», – каже чоловік.
Проте повномасштабне вторгнення все змінило. Російські військові кілька разів намагалися зайти в Енергодар колонами, однак місцеві жителі самоорганізувалися і виходили на мирні акції протесту, намагаючись не допустити просування окупантів. Люди ставали живим щитом перед озброєними військовими. Попри цей опір, у ніч проти 4 березня 2022 року окупанти увійшли в місто та встановили над ним контроль.
Перші дні окупації минали в умовах невизначеності. Водночас роботу критичної інфраструктури потрібно було продовжувати. Уже наступного дня Олександру довелося організовувати зміну працівників, які добу залишалися на станції.
«Зранку я проїхався містом на машині, подивився, чи можна пускати автобуси. Потім дав команду начальнику автотранспортної служби. І нам все-таки вдалося поміняти людей», – пригадує він.
За словами Олександра, працівники приходили на свої робочі місця, адже розуміли: навіть в умовах окупації станція має працювати, а її безпечне функціонування залежить від них.
«Думав, зараз можуть вистрілити»: як окупанти проводили обшуки на Запорізькій ТЕС
У травні Запорізька ТЕС поступово зупинилася. Однак це не означало, що її робота припинилася повністю. Станцію консервували, обладнання потрібно було обслуговувати, а працівникам – забезпечувати належні умови для роботи. До того ж, за словами Олександра, тоді ще залишалася надія, що місто та станцію звільнять і ТЕС доведеться знову запускати.
Водночас місто, яке Олександр знав усе життя, стрімко змінювалося.
«Місто різко стало зовсім іншим. Воно ніби завмерло – людей майже не було, ховалися. Не було продуктів, всі намагалися їх знайти», – говорить Олександр.
Одним із найсильніших символів цих змін для нього стала зупинку труб Запорізьких електростанцій.
«Енергодар завжди асоціювався з цими двома трубами. Коли їдеш до міста, їх бачиш першими. А потім ТЕС зупинили й почали консервувати. Виходиш на вулицю – і відчуття, ніби все зникло. Я скільки років прожив в Енергодарі, ці труби завжди диміли. А тут раптом – не димлять…», – пригадує чоловік.
Небезпека для тих, хто залишався в місті, лише зростала. Російські військові проводили обшуки на підприємстві, займали приміщення та забирали майно. Під час одного з таких обшуків Пилипенко разом із підлеглим опинився в кабельному каналі, куди їх завели озброєні окупанти.
«Вони штовхали нас уперед автоматами. По спині пробіг холодок дуже неприємний. Я тоді думав: зараз можуть просто вистрілити, і, напевно, тут я і згнию, ніхто мене звідси ніколи не дістане», – розповідає Олександр.
Під час обшуків загарбники також могли отримати доступ до персональних даних працівників станції. В одному з кабінетів залишився мішок з особистими справами чоловіків. Російські військові через поспіх його не помітили. Щойно вони поїхали, Олександр разом із товаришем спалили документи.
Про те, що могло чекати на людей, які потрапляли до рук окупантів, Пилипенко знав від знайомих. Один із його колег після затримання опинився в підвалі. Чоловіка катували струмом та били різними предметами. Він отримав важку травму голови й втратив усі зуби.
«Його катували, але навіть не ставили жодних запитань. Він потім казав мені: “Сань, я б уже в усьому зізнався. Мені ніколи в житті не було так боляче”», – переказує Олександр слова колеги.
Небезпека стосувалася і його родини. Одного разу дружина Пилипенка ледь не потрапила до рук російських військових, коли вийшла до магазину. Після цього через страх вона майже не виходила з дому.
У липні 2022 року Олександр зрозумів, що залишатися в Енергодарі більше не можна. Разом із дружиною та донькою він вирішив виїхати, залишивши позаду все, що родина наживала роками.
Шлях до підконтрольної Україні території пролягав через Василівку. Дорогою до неї родині довелося пройти близько десяти російських блокпостів. Машину зупиняли майже на кожному з них, перевіряли документи та речі. Загалом дорога з окупації тривала дві доби. За словами Олександра, вже через кілька тижнів після його виїзду окупанти повністю заборонили працівникам-енергетикам залишати Енергодар.
У 2023 році став до лав Збройних сил України
Після виїзду з Енергодара Пилипенко спочатку продовжив працювати в енергетичній галузі. Його закріпили за Придніпровською ТЕС, однак згодом він зрозумів, що роботи, якою займався до повномасштабної війни, фактично більше немає. Тоді чоловік знайшов роботу в Києві, перевіз туди родину й почав облаштовувати життя заново. Проте залишатися в тилу надовго він не зміг.
«Коли відчуваєш, що ти не на своєму місці, що ти не там, де потрібен, життя якось не складається», – пояснює Олександр.
На початку 2023 року він добровільно приєднався до війська й почав служити у 5-й штурмовій бригаді, яка на той час виконувала бойові завдання на Бахмутському напрямку.
Однієї ночі бійців підняли за тривогою через спробу російських військ прорвати українську оборону. Підрозділ вирушив у район Часового Яру, де протягом трьох діб утримував позиції. На третю добу, 13 березня, почався особливо важкий бій. Саме тоді Пилипенко отримав поранення.
У бліндаж влучив снаряд. Олександр упав, а уламок пройшов через підошву взуття та застряг у стопі. Поруч із ним загинув старший групи.
«Наприкінці бою раптом настала така тиша, що аж дзвеніло у вухах. Не було жодного пострілу. Поруч лежав хлопець. Я підповз до нього – він був живий, але без свідомості. Я викликав по рації евакуаційну групу. На щастя, вони встигли першими, бо до окупантів було близько 600 метрів, а до найближчої позиції наших – приблизно півтора кілометра», – розповідає Олександр.
Спочатку лікарі намагалися врятувати йому ногу. Олександр переніс понад десять операцій: медики очищали рану та намагалися відновити пошкоджені тканини. Однак травма виявилася надто важкою.
«Лікар сказав мені: або ми збережемо ногу, але вона буде як декорація – ти не зможеш на неї нормально ходити й усе життя залишатимешся на милицях. Або, якщо хочеш ходити, треба ампутувати», – згадує ветеран.
Через пошкодження великої кількості нервових закінчень Олександр тривалий час жив із сильним болем. За його словами, приблизно півтора місяця знеболювальні майже не допомагали. Йому навіть встановлювали катетер у хребет, щоб заблокувати чутливість ноги, однак біль не зникав.
«Я вже, здається, п’яту добу не спав. І мені здавалося, що мене насправді вбило, просто я потрапив у пекло, і мене там катують», – розповідає він.
У вересні 2023 року Олександру ампутували ногу. Після цього почався новий етап – тривале фізичне та психологічне відновлення.
Після операції чоловік майже два місяці практично не вставав із ліжка. Під час першої спроби піднятися він втратив свідомість. Згодом почав вчитися ходити на протезі.
Важливою частиною цього відновлення стала підтримка його дружини Ганни. За фахом вона психологиня і весь цей час була поруч із чоловіком: допомагала йому долати фізичні труднощі, повертатися до активності та заново вчитися справлятися з повсякденними справами.
«Я не здався, напевно, завдяки їй, завдяки її допомозі. Якби не вона, я, можливо, вже давно опустив би руки», – говорить Олександр.
Водночас після повернення з лікування Олександр зіткнувся ще з одним болючим досвідом – зміною ставлення людей. Він згадує, що до військових, які вирушали на фронт, суспільство часто демонструвало підтримку. Після поранення і повернення до цивільного життя він уже помічав, як деякі люди намагалися уникати контакту.
«Тобі й так непросто, а тут ще й люди починають відвертатися від тебе. Це теж принесло багато болю», – ділиться він.
Чернетки, які допомогли Олександру впоратися з пережитим, стали основою книги «Коли сирени стали домом»
Саме дружина порадила Олександру записувати свої думки та емоції. Спочатку це було способом упоратися з пережитим.
«Коли якась ситуація трапляється, її треба пережити. А щоб пережити, треба спробувати її описати. І я описував, описував, описував… Так у мене поступово народився великий чернетковий текст», – згадує він.
Олександр ділиться, що сідав за текст щоразу, коли емоції ставали надто сильними й пережите знову поверталося.
«Я не сідав писати щодня. Писав тоді, коли цей комок всередині ставав настільки великим, що хотілося просто закритися, щоб мене ніхто не бачив. Тоді я сідав і писав», – розповідає чоловік.
Поступово така практика почала допомагати. Олександр навчився краще відстежувати власні емоції, а записування спогадів стало способом їх проживати. З часом він знову почав зустрічатися з людьми, сміятися і повертатися до звичного життя.
У 2024 році Олександр вирішив перетворити накопичені чернетки на повноцінну книгу. Водночас він хотів, щоб про досвід українців дізналися за межами України. Пилипенко помічав, що частина іноземної аудиторії поступово втомлюється від новин про війну, тому вирішив розповісти про неї через історію конкретної людини.
«Чому б не описати життя звичайного українця? Я хотів, щоб люди зрозуміли, що переживає українське суспільство, що переживає звичайна людина. Можливо, хтось прочитає цю книгу, і в нього зміниться думка про українців», – пояснює Пилипенко.
Тому книгу він вирішив перекласти англійською. Окремі фрагменти чернетки довелося переписати й адаптувати до задуму книги та англомовної аудиторії. Під час роботи Олександр також змінив деякі імена та деталі з міркувань безпеки.
Для нього було важливо показати, що за загальними словами про війну, фронт та окупацію стоять конкретні людські долі, страхи, втрати й спроби продовжувати жити.
«Якщо на фронті я вже не можу допомогти, то, може, хоч так допоможу», – говорить Олександр про свою мотивацію.
Робота над книгою тривала близько шести місяців. Пилипенку довелося структурувати велику кількість розрізнених записів, відредагувати їх і зібрати в цілісну історію.
Так із особистого способу впоратися з пережитим поступово народилася книга «Коли сирени стали домом».
Перші десятки примірників книги вже знайшли своїх читачів
Олександр самостійно підготував книгу до публікації та розмістив її українську та англомовну версії на Amazon. Каже, технічно це було непросто: йому довелося самостійно розбиратися з вимогами платформи та процесом публікації.
Для англомовних читачів книга отримала іншу назву – «Дім, який ми залишили позаду».
Спочатку Олександр не планував активно продавати книгу в Україні. Однак після того, як про неї дізналися знайомі та інші енергодарці, почало працювати «сарафанне радіо»: люди стали запитувати, де можна придбати примірник.
Для українських читачів книгу друкують під замовлення власними силами. За словами Олександра, в Україні вже придбали близько 70 примірників, ще 21 замовили через Amazon.
Та найбільше автора здивувала реакція читачів. Вони розповідали, що історія занурює їх у події, змушує і сміятися, і плакати, а попри все пережите героєм залишає найважливіше – відчуття надії.
Для Олександра саме ці відгуки стали важливішими за кількість проданих примірників.
Працює над новими книгами та мріє відкрити власну справу
Сьогодні головною опорою Олександр називає свою родину – дружину та дітей (чоловік має також двох синів від першого шлюбу, – прим.). Саме вони, за його словами, допомогли йому пройти найважчі періоди – окупацію, фронт, поранення та тривале відновлення.
«Моя сім’я – мої найважливіші люди. Вони постійно мотивують мене жити й думати про майбутнє. Я часто забуваю, що воно взагалі може бути. А вони мені про це нагадують», – говорить він.
Наразі Олександр Пилипенко вже завершив роботу над новою книгою «Ми ще мали завтра» – першим романом із запланованої серії «Поки ми є». Це художній роман про дві непрості долі, які перетинаються. Історія приведе головних героїв, які закохуються одне в одного, до 24 лютого 2022 року. Олександр сподівається, що згодом ці книги стануть серією.
Замовити книги Олександра Пилипенка можна, написавши йому в Instagram.
Такоє серед його планів – відкрити невеликий фудтрак. Для цього він продовжує працювати та поступово рухається до своєї мети.
Але найбільше Олександр хоче знову відчути впевненість у майбутньому.
«Я мрію побачити майбутнє. Я хочу нарешті побачити, що попереду щось є», – каже Олександр.
Він також мріє повернутися до рідного дому після деокупації. Водночас розуміє, що місто вже не буде таким, яким він його пам’ятає.
«Я обов’язково туди приїду. Тому що пам’ять про Енергодар досі жива і дуже болить», – говорить ветеран.
Його перша книга стала способом зберегти цю пам’ять – про місто, яке довелося залишити, людей, із якими воно було пов’язане, та події, що назавжди змінили його життя. Але тепер Олександр думає не лише про минуле. Він поступово створює для себе майбутнє – з новими планами, мрією про власну справу і надією одного дня знову побачити дім.
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Олександра Пилипенка
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!