Створити місце для родин у прифронтовому місті: як ветеран із дружиною відкрив сімейний бізнес у Запоріжжі
Після понад чотирьох років служби у війську запоріжець Сергій Шевчук повернувся до цивільного життя та вирішив здійснити давню мрію про власну справу. Разом із дружиною Інною вони викупили обладнання дитячого центру, який мав закритися, власним коштом оновили приміщення та наприкінці серпня відкрили сімейний простір у Запоріжжі.
Сьогодні тут працює велика ігрова зона для дітей, можна проводити свята та майстер-класи. У майбутньому подружжя хоче організовувати групи підтримки для дружин ветеранів, заняття для дітей з інвалідністю та облаштувати окрему кімнату для підлітків.
Як війна змінила життя родини Шевчуків, чому Сергій після повернення зі служби більше не захотів відкладати мрію про бізнес і яким вони бачать розвиток сімейного центру – у матеріалі «Першого Запорізького».
Працювали у банківській сфері та познайомилися під час відрядження: життя родини до великої війни
Сергій та Інна Шевчук за першою освітою економісти. До повномасштабного вторгнення подружжя будувало кар’єру, виховувало дітей і ще не планувало спільної власної справи.
У 2008 році Сергій закінчив Запорізький національний технічний університет, де також пройшов військову кафедру. Після вишу кілька років працював у банках, а згодом влаштувався на «Дніпроспецсталь» менеджером з імпортних закупівель.
Інна здобула економічну освіту за напрямом зовнішньоекономічної діяльності. Близько десяти років працювала у банку, а після народження дітей пішла у декретну відпустку. Повернення до професійної діяльності спочатку відклала пандемія коронавірусу, а згодом – велика війна.
Саме робота в банку й звела майбутнє подружжя. У 2012 році Сергій жив і працював у Києві, але регулярно їздив у відрядження до Запоріжжя. Інна тоді була співробітницею місцевого відділення.
«У нас такий, можна сказати, службовий роман. Я приїжджав у відрядження до Запоріжжя, заходив у їхнє відділення – так ми й познайомилися», – згадує чоловік.
У квітні 2013 року вони одружилися. Згодом у сім’ї народилися діти. До початку повномасштабного вторгнення родина жила у Запоріжжі, однак уже за кілька днів після 24 лютого звичний уклад Шевчуків змінився.
Пішов до військкомату з сусідами та понад чотири роки служив у війську
Після 24 лютого 2022 року Сергій разом із сусідами почав готуватися до можливої оборони Запоріжжя. Чоловіки намагалися з’ясувати, де за потреби облаштовувати позиції, а згодом поїхали до військкомату: «Нас запитали, чи є серед нас офіцери. Виявилося, що тільки я. Мене пустили, перевірили документи й сказали: пів години на збори».
Він потрапив до 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади та переважно служив в артилерії. За цей час змінив кілька посад, зокрема був командиром взводу та офіцером групи психологічного супроводу й відновлення.
Бойове хрещення підрозділ отримав на Запорізькому напрямку. Пізніше Сергій брав участь у звільненні Херсона, працював поблизу Бахмута та Часового Яру, служив на Харківщині. Останній рік провів на Лиманському напрямку.
Роки служби стали непростим періодом і для родини. Коли Сергій пішов до війська, одна з доньок була ще дошкільницею. Її день народження припав на перші дні повномасштабного вторгнення: «Я пішов 27 лютого, а 28-го в неї був день народження. Потім вона постійно згадувала: «Ти ж не приїхав до мене на день народження»».
У січні 2026 року в Шевчуків народилася третя дитина. Після цього Сергій подав документи на звільнення, а в березні завершив службу.
Після звільнення з війська Сергій хотів надолужити те, що пропустив поруч із родиною
Після звільнення Сергій не поспішав шукати нову роботу чи одразу братися за власну справу. Кілька місяців вирішив присвятити відпочинку та часу з дружиною і дітьми.
На «Дніпроспецсталі» чоловік оформив відпустку по догляду за дитиною. Заздалегідь створена фінансова «подушка» дозволила певний час не працювати.
За роки служби близьких він бачив переважно під час коротких відпусток. Повернувшись додому, особливо відчув, скільки часу минуло і наскільки подорослішали діти: «Телефонні розмови – це добре, але ти бачиш: коли йшов, дитина була маленькою, а повернувся – вона вже зовсім інша. Треба було побути із сім’єю, наздогнати цей час».
Звикати довелося і до цивільного життя. Ще під час служби після тривалого перебування на позиціях чоловіка вражав контраст із містом: торговельні центри, велика кількість людей, діти, які спокійно гуляють вулицями.
Водночас удома його не полишали думки про побратимів, які залишилися на фронті: «Психологічно трохи давило: хлопці там воюють, а ти тут можеш піти в кафе, відпочивати, бути із сім’єю. Було відчуття, ніби ти звідти вистрибнув, а вони залишилися».
Мріяв про бізнес ще з університету, але наважився після повернення з війська
У липні Сергій разом із родиною поїхав до Миргорода на тижневу програму відновлення для сімей військових. Учасники працювали з психологами, відпочивали та проводили час із близькими.
Саме там чоловік знову замислився про власну справу, про яку мріяв ще з університетських років. Раніше реалізувати задум заважали брак часу, досвіду чи впевненості, але після армії погляд на це змінився: «Зрозумів, що часу може й не бути, життя може закінчитися. Тому треба робити все зараз».
Із психологом він також обговорював переживання через те, що повернувся додому, поки побратими залишаються на фронті. Під час однієї з розмов почув думку: звільнення зі служби не означає, що життя має зупинитися. Потрібно шукати себе у цивільному житті й рухатися далі.
Невдовзі з’явилася конкретна можливість розпочати бізнес. Інна побачила у соцмережах повідомлення про закриття дитячого центру «Пальма» на вулиці Василя Сергієнка 9, куди Шевчуки часто приходили з дітьми ще до повномасштабного вторгнення.
«Діти наче виросли в цій «Пальмі». Ми там святкували дні народження, просто приходили. Я показала Сергію повідомлення й кажу: «Уявляєш, «Пальма» закривається»», – згадує жінка.
Подружжя зв’язалося з власницею та почало обговорювати купівлю обладнання. Через безпекову ситуацію вона планувала закрити заклад і переїхати до безпечнішого регіону.
Рішення потрібно було ухвалювати швидко, тому чекати на грантове фінансування Шевчуки не стали. З коштами на старті їм також допомогли батьки Сергія.
За місяць зробили ремонт і відкрили сімейний центр у Запоріжжі
Договір оренди приміщення Сергій підписав наприкінці липня, а вже в серпні викупили обладнання та почали готуватися до відкриття.
Капітальної перебудови не робили – обмежилися косметичним ремонтом: перефарбували стіни, оновили освітлення, полагодили плитку та привели до ладу ігрові зони.
Відкриття відбулося 29 серпня. Для малечі запросили аніматорів, а гостям запропонували невеликі акції. З 1 вересня заклад почав працювати у звичайному режимі.
Його загальна площа – близько 400 квадратних метрів. Більшу частину займає ігрова зона з лабіринтом, батутом, поролоновою ямою, сухим басейном із кульками, великим конструктором та іншими розвагами. Основна аудиторія – діти віком до 12 років.
Є також окремі кімнати, де можна влаштовувати дні народження, майстер-класи та інші заходи.
«Найвеселіше, коли приходить компанія – двоє-троє дітей. Вони самі вигадують ігри, бігають, грають у наздоганялки. Територія велика, є де розігнатися. Найбільше зараз подобаються лабіринт, батут і поролонова яма», – розповідає Сергій.
За перший тиждень роботи у найактивніший день тут побували близько 15 дітей. Зазвичай щодня приходить до десяти. Встигли провести й перше святкування дня народження – родина приїхала з Бородинського району та орендувала приміщення для свята.
Одне з питань, яке найчастіше ставлять батьки, стосується безпеки під час повітряних тривог. Заклад розташований на другому поверсі, а найближче укриття – приблизно за сто метрів від будівлі.
Коли оголошують тривогу, гостей про це попереджають. Якщо сім’я вирішує піти, невикористаний час можна догуляти під час наступного візиту.
«Хотілося місця, де мама може видихнути»: яку ідею Інна вкладає у сімейний центр
У сімейній справі Шевчуки розподілили обов’язки: Сергій відповідає за фінанси та щоденну роботу закладу, а Інна – за соцмережі, маркетинг і нові ідеї. До розвитку долучаються й діти, які підказують батькам, які іграшки та розваги можуть зацікавити їхніх однолітків.
Професійний шлях Інни змінився вже під час повномасштабної війни. У 2023 році вона пройшла відбір і навчання для фасилітаторок груп підтримки дружин військових. Протягом пів року в межах проєкту «Рівний – рівному» проводила у Запоріжжі зустрічі для жінок, чоловіки яких служили.
Згодом долучилася до благодійного фонду «Єдність та сила», де займалася соціальною роботою, спілкувалася з родинами військових та проводила заняття для дітей, зокрема з інвалідністю.
Цей досвід спонукав її здобути ще одну освіту. Інна вступила до магістратури за напрямом реабілітаційної психології та в січні 2026 року захистила диплом.
«Громадський сектор, люди, волонтерство, діти – те, в чому ми зараз живемо, – стало мені набагато ближчим», – говорить Інна.
Набуті знання та досвід вона хоче використовувати й у сімейній справі. Одна з головних ідей – дати батькам можливість хоча б ненадовго перепочити, поки малеча грається.
«У мене був такий посил: щоб це був простір, де мама може видихнути. Мами Запоріжжя зараз живуть у постійній психоемоційній напрузі. А тут діти дві-три години побігали, посміялися, втомилися, а мама тим часом просто посиділа, випила кави чи чаю», – розповідає жінка.
Ігрову зону облаштували так, щоб дорослі могли відпочивати за столиками й водночас бачити, чим займаються їхні діти.
Поки Інна самостійно веде сторінки закладу в соцмережах і спілкується з першими гостями. Подружжя просить ділитися не лише позитивними враженнями, а й побажаннями – так Шевчуки хочуть зрозуміти, чого ще бракує та що варто додати.
Групи для дружин ветеранів і простір для підлітків: як хочуть розвивати центр
Один із напрямів, який Інна хоче розвивати у центрі, – групи підтримки для дружин ветеранів.
«Раніше я була дружиною військового, якого чекала. Тепер – дружина ветерана. Є знайомі дівчата, чоловіки яких теж повернулися, тому хочемо проводити групи для дружин ветеранів та психоемоційного розвантаження», – розповідає вона.
Окремий напрям – заходи для дітей з інвалідністю. За основу Інна хоче взяти формат проєкту «Щаслива година», з яким працювала раніше: малеча проводить час з аніматорами чи бере участь у майстер-класі, а мами тим часом можуть відпочити, поспілкуватися або зайнятися творчістю в іншій кімнаті.
Шевчуки також налагоджують зв’язки з ветеранською спільнотою Запоріжжя та хочуть долучатися до міських ініціатив для військових, ветеранів і їхніх родин.
Ще одну кімнату подружжя планує перетворити на невелике антикафе для підлітків. Там хочуть поставити настільні ігри, PlayStation, крісла-мішки та облаштувати місце для чаювання.
«Хочеться, щоб вони збиралися не біля АТБ чи «Сільпо» на парапетах, особливо коли почнуться холоди, а мали тепле місце, де можна пограти, випити чаю і просто побути разом», – говорить Інна.
Восени та взимку тут також хочуть проводити тематичні свята, майстер-класи й розважальні програми. Після перших місяців роботи родина збирається оцінити результати та спробувати залучити грантові кошти для подальшого розвитку.
Працювати й надихати інших: чому ветеран вирішив розвивати власну справу у Запоріжжі
Попри близькість фронту та регулярні російські атаки, відкривати власну справу в іншому місті Сергій не хотів. Для нього важливо залишатися у Запоріжжі й показувати іншим ветеранам, що після служби можна починати новий етап життя навіть без підприємницького досвіду.
«Я запоріжець. Мені сподобалася думка, що я маю бути провідником, показувати приклад. Пробую показати, що в Запоріжжі можна робити бізнес і без досвіду. Головне – бажання, трохи фінансів і сім’я, яка мотивує», – говорить Сергій.
Відкриття центру він сприймає як продовження своєї боротьби, тільки вже у цивільному житті: «Таким чином я показую, що ми звідси нікуди не підемо. Можливо, це трохи неправильно казати, але моя війна на цьому не закінчилася. Вона просто перейшла в іншу фазу».
Тим, хто після армії лише шукає себе або думає про власну справу, чоловік радить не боятися робити перші кроки: «Треба зрозуміти, чим хочеш займатися, і потроху робити».
Інна радить ветеранам та їхнім близьким не залишатися зі складнощами сам на сам, шукати однодумців і звертатися по допомогу: «Ми самі всього боялися і зараз багато чого боїмося. Але життя одне і воно дуже швидкоплинне. Треба триматися разом, не опускати руки. Якщо в чомусь сумніваєшся – просто проси підтримку. Навіть тим невеликим досвідом, який уже маємо, ми готові ділитися».
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву родини Шевчуків
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!