Втратив ногу на Запорізькому фронті, але повернувся до роботи й спорту: історія ветерана Максима Ярошенка
До повномасштабної війни Максим Ярошенко працював електромонтером на «Запоріжсталі». У березні 2022 року долучився до тероборони. Згодом служив сапером на Запорізькому напрямку, де у 2023 році отримав важке поранення.
Після операції, протезування та реабілітації ветеран повернувся на підприємство, знову сів за кермо і почав займатися футболом.
Як ветеран після поранення повернувся до роботи, родини та спорту – читайте у матеріалі «Першого Запорізького».
Працював на «Запоріжсталі», а після початку вторгнення пішов до тероборони
Максим Ярошенко за освітою електронік – закінчив Запорізьку державну інженерну академію за напрямом мікро- та нанотехнологій. Після отримання диплома вирішив одразу шукати роботу.
Пішов працювати на «Запоріжсталь», електромонтером у ваговому цеху. Разом із колегами відповідав за системи, які використовують під час прийому сировини, відвантаження готової продукції та інших виробничих процесів. Його робота була пов’язана з налаштуванням, перевіркою й обслуговуванням обладнання.
Повномасштабне вторгнення Максим зустрів у Запоріжжі: «3 березня відправив дружину з донькою на Західну Україну і одразу долучився до тероборони».
У територіальній обороні пробув до травня 2022 року, після чого перейшов до лав Збройних сил України.
Служив сапером на Запорізькому напрямку і отримав поранення поблизу Роботиного
У війську Максим служив у 703-му окремому оперативному полку підтримки. Після базової загальновійськової підготовки став сапером. Усі бойові завдання виконував на Запорізькому напрямку.
Його робота полягала у мінуванні, розмінуванні та підготовці проходів для військових і техніки: «Сапери часто першими заходять на небезпечні ділянки. Там кожен рух має бути максимально точним, бо головне – не помилитися».
Під час служби триматися допомагала родина – дружина та дитина. Найбільше чекалися короткі відпустки додому.
Важке поранення Максим отримав у липні 2023 року під час контрнаступу поблизу Роботиного. Того дня група мала розмінувати прохід для техніки. Працювати потрібно було швидко й обережно: за ділянкою спостерігали російські дрони. Під час розмінування протитанкових мін стався підрив.
Після цього почалася евакуація. Максима вдалося вивезти приблизно за три години. Один із бійців, попри небезпеку, доїхав майже до позицій противника, щоб забрати поранених.
«Вдягнув як кросівок і пішов»: як Максим звикав до протеза
Після евакуації Максима доставили до Запоріжжя. Лікування проходив у міській лікарні екстренної та швидкої медичної допомоги. До інших медзакладів не переводили: чоловік хотів залишитися у рідному місті, ближче до родини.
Кілька місяців лікарі намагалися врятувати пошкоджену ногу. Травма була важкою: найбільше постраждали стопа та п’ятка. Восени його направили до Києва. Після додаткових обстежень медики пояснили: щоб ходити без постійної опори, ногу потрібно готувати до протезування.
Рішення Максим приймав не одразу, йому дали тиждень на роздуми, після чого погодився. Операцію провели наприкінці 2023 року. Рівень втрати кінцівки – нижня третина гомілки.
Після цього чоловік повернувся до Запоріжжя. Коли все загоїлося, звернувся до центру протезування «Сміливий крок»: «Приїхав туди та поспілкувався з протезистом – все сподобалося. Він усе пояснив, розповів, як це буде відбуватися, сказав, що все буде добре. Жодного негативного моменту не було»
Перший протез отримав у березні 2024 року. За програмою реабілітація мала тривати кілька тижнів, але швидко зрозумів, що може ходити самостійно.
«Вдягнув як кросівок і пішов. Спочатку ходив із милицею десь два тижні, а потім уже все», – каже Максим.
Найскладнішим у перші тижні було звикнути до нової реальності. Чоловік згадує, що іноді вночі забував одягнути протез, робив крок і падав, бо мозок ще не встиг прийняти, що частини кінцівки немає.
Ветеран наголошує: досвід протезування у кожного різний. На це впливають рівень травми, стан кукси, фізична форма та відчуття від самого виробу. Тому іншим військовим Максим радить не поспішати з вибором, а консультуватися у кількох центрах і шукати варіант, який підходить саме їм: «Треба поспілкуватися і вибирати серцем – де більше до душі стане протезуватися».
Після протезування не міг залишати вдома, тому повернувся на «Запоріжсталь» і почав грати в амфутбол
Довго залишатися вдома Максим не міг. Уже навесні 2024 року, невдовзі після отримання протеза, повернувся на «Запоріжсталь». Реабілітацію у центрі не завершив: вирішив відновлюватися на роботі, у звичному русі та щоденних справах.
«Мене дуже тепло зустріли. Спочатку жаліли, не давали нікуди ходити. А я сказав: не треба, давайте як усі, буду працювати. Так потроху і влився в процес», – говорить ветеран.
На підприємство повернувся у свій цех, але вже на іншу посаду. Нині працює інженером: налаштовує ваговимірні контролери, займається прошивками, комп’ютерами та електронікою, яка забезпечує роботу вагових систем.
Окрім роботи також знову сів за кермо. Спершу їздив на авто з автоматичною коробкою передач, а зараз може керувати будь-якою машиною.
У 2025 році в житті Максима з’явився ампфутбол – футбол для людей з ампутаціями. Про набір команди в Запоріжжі йому повідомили з центру «Сміливий крок». Спершу думав, що гравці виходять на поле у протезах, але після відео зрозумів: грають на милицях.
Перше тренування відвідав у червні. Відтоді займається двічі на тиждень. Для нього це не лише спорт, а й спілкування з людьми, які мають схожий досвід. У команді багато ветеранів: вони тренуються, підтримують одне одного та виїжджають на змагання.
Запорізькі ампфутболісти вже грали у Чернівцях, Києві, Житомирі, Рівному, Черкасах, Дніпрі, Броварах та інших містах.
Поки команда виступає у першій лізі й, за словами Максима, ще набирається досвіду. Але для нього головне – не лише результат. Важливо рухатися, виходити з дому й не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.
«Приходиш туди як на реабілітацію: позайматися, побігати, попинати м’яч, пограти. Там усі хлопці спілкуються. Це вже друга сім’я», – каже він.
Максим переконаний: після поранення спорт допомагає повернути відчуття повноцінного життя: «Не треба думати, що якщо немає ноги, то все – треба сидіти вдома і життя закінчилося. Треба йти, рухатися, знайомитися, шукати себе, розвиватися. Втрата ноги чи іншої кінцівки – це не вирок. З цим люди живуть і доволі успішно повноцінним життям».
Родина допомогла повернутися до звичного життя
Однією з головних опор для Максима стала родина. З дружиною Владиславою вони разом ще зі школи – загалом близько 15 років.
Подружжя виховує двох доньок. Старшій Лії сім років – займається художньою гімнастикою. Молодшій Ніколь –три: «Вона вже теж хоче спробувати себе у спорті. У нас не те щоб спортивна родина, але вдома ми не сидимо: намагаємося гуляти, кудись виїжджати, проводити час разом».
Коли чоловік отримав поранення, Ніколь було лише кілька тижнів, а Лії – чотири роки. Доньці тоді пояснили все просто: тато був на війні, його поранили, а згодом зробили «залізну ногу», щоб він міг ходити.
Після операції, зізнається ветеран, у нього був складний психологічний період: «Дружина дуже сильно підтримувала. Вона взяла все у свої руки, не давала мені замикатися. Так я швидко вийшов із цього стану».
Спершу вони потроху виходили гуляти на протезі. З часом прогулянки ставали довшими, а впевненості більшало. Так Максим крок за кроком повертався до життя, у якому є робота, родина, спорт і прості вечори з близькими.
«Зараз у мене звичайний спокійний день: прокинувся, зібрався, поїхав на роботу, відпрацював, повернувся додому, трохи відпочив. Увечері можемо піти погуляти з дружиною та дітьми. Таке спокійне сімейне життя», – розповідає ветеран.
«Не зупинятися і не замикатися в собі»: що Максим радить пораненим військовим
Максим вважає, що після повернення з фронту ветеранам потрібна не лише медична допомога. Важливо, щоб у місті були простори, де можна отримати юридичну консультацію, психологічну підтримку, поради щодо роботи, спорту та адаптації до цивільного життя: «Коли мені була потрібна юридична консультація, я звернувся до «Ветеран ПРО» у Запоріжжі. Там безкоштовно поспілкувався з юристом і зміг вирішити своє питання».
Підтримують ветеранів і на «Запоріжсталі» «Якщо виникають питання по роботі чи документах, допомагають розібратися. Коли їду на змагання з ампфутболу, також сприяють із відрядженням і правильним оформленням паперів».
Водночас серед ветеранів, з якими спілкується Максим на тренуваннях, є багато тих, хто після поранення не може знайти роботу. Тому, на його думку, допомога після служби має бути системною: від консультацій і реабілітації до працевлаштування.
Військовим, які зараз проходять лікування, звикають до протеза або тільки починають відновлення, Максим Ярошенко радить не залишатися наодинці: «Нехай не засмучуються і не занепадають духом. Життя йде. Людина звикає до всього. Протез скоро стане новою частиною життя. Треба розвиватися, йти далі, не зупинятися і все вийде».
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву Максима Ярошенко
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!