Школа, яка мала власний завод і залізницю: як в Запоріжжі навчали дітей понад сто років тому
На початку XX століття неподалік Олександрівська, як тоді називалося Запоріжжя, працювала незвичайна школа для дітей із порушеннями слуху. На її території були машинобудівний завод, друкарня, лікарня, електростанція, ферми та навіть власна залізнична гілка. Вихованці не лише вчилися читати й писати, а й опановували ремесла та працювали в господарстві. За кілька років кількість учнів зросла майже у вісім разів, проте у 1910-х роках заклад пережив реорганізацію, після якої його первісну систему навчання втратили.
Як з’явилося Олександрівське училище-хутір, хто фінансував його будівництво, чим займалися діти та що сталося зі школою – розповідає «Перший Запорізький».
Як у 1903 році поблизу Олександрівська створили школу для дітей із порушеннями слуху
Наприкінці XIX століття діти з порушеннями слуху мали небагато можливостей здобути освіту. Спеціалізовані училища працювали переважно у великих містах, тоді як у невеликих населених пунктах таких закладів майже не було. Через це багатьом було складно не лише навчитися читати й писати, а й отримати професію.
В Олександрівську, як тоді називалося Запоріжжя, про відкриття спеціальної школи заговорили ще у 1899 році. За зібраними відомостями, у місті та навколишньому повіті проживали 126 дітей, які потребували такого навчання.
У жовтні 1900 року повітові земські збори підтримали створення училища та погодилися щороку виділяти гроші на його утримання. Земства були органами місцевого самоврядування, які опікувалися, зокрема, освітою та іншими потребами населення.
Одним із головних ініціаторів став підприємець і громадський діяч Фелікс Мовчановський, якого у 1901 році обрали міським головою Олександрівська. Він хотів, щоб вихованці не обмежувалися шкільними предметами, а також опановували ремесла, які допомогли б їм у майбутньому самостійно заробляти на життя.
Для цього Мовчановський вивчав досвід інших спеціалізованих закладів, листувався з педагогами та цікавився організацією їхньої роботи. Він просив надсилати навчальні програми, підручники, приклади розкладів і навіть меню, за яким харчувалися учні.
Місце для майбутнього освітнього комплексу знайшли в Зеленому Яру (нині – територія приватного сектору у сучасному Шевченківському районі), приблизно за два кілометри від тодішнього міста. Територія була достатньо просторою, щоб побудувати класні кімнати, житлові корпуси, майстерні та приміщення для ведення господарства.
11 травня 1903 року тут розпочали будівельні роботи. Спочатку училище розраховували на 120 місць, однак із часом воно значно розширилося.
Уже в серпні завершили першу чергу та прийняли вихованців. За дослідженнями істориків освіти, першими стали 28 дітей віком від семи до 12 років: 16 хлопчиків і 12 дівчаток. В архівній довідці зазначено округлену кількість – 30 осіб.
З 1 вересня розпочалися заняття за затвердженим розкладом, а восени відбулося урочисте відкриття.
Офіційно заклад мав назву Маріїнське училище-хутір для людей з порушенням слуху. Вона була пов’язана з опікунством імператриці Марії Федорівни, яке діяло в Російській імперії.
Сюди приймали вихованців незалежно від їхнього соціального походження та віросповідання. Частину родинних витрат покривали благодійники й земства, завдяки чому освіту могли отримати й ті, чиї батьки не мали достатньо грошей. Інші сім’ї самостійно оплачували перебування своїх дітей в училищі.
Власна залізниця, машинобудівний завод і електростанція: що було на території школи
Олександрівське училище-хутір мало мало спільного зі звичайними школами початку XX століття. За кілька років поблизу міста виросло ціле містечко, де вихованці не лише навчалися, а й жили, отримували медичну допомогу та опановували майбутні професії.
Для них звели навчальні корпуси, окремі гуртожитки для хлопців і дівчат, дитячий садок та будинки, у яких мешкали педагоги. Також облаштували бібліотеку, музей, майстерні й приміщення для адміністрації.
Про здоров’я дітей дбали в лікарні на 12 ліжок, яка мала власну аптеку та ізолятор для хворих. Для повсякденних потреб відкрили лазню, пральню й пекарню.
Будівлі забезпечили водопостачанням, паровим опаленням та електричним освітленням.
Ще однією незвичною особливістю була залізнична гілка, яка з’єднувала хутір із транспортною мережею поблизу Олександрівська.
Однак найбільше училище вирізнялося своїми виробничими можливостями. Тут діяв машинобудівний завод, де виготовляли сільськогосподарські машини та різне обладнання. Підприємство допомагало організовувати професійну підготовку вихованців, які вивчали слюсарну, ковальську, ливарну та інші спеціальності.
Поруч працювала друкарня, що виконувала замовлення та випускала літературу. Зокрема, у ній друкували матеріали, присвячені навчанню дітей із порушеннями слуху.
Значну частину життя школи становило й сільське господарство. Учні доглядали сади та городи, працювали в парниках, на молочній фермі й пасіці. Так вони здобували практичні навички, які могли знадобитися після завершення навчання.
На полях вирощували пшеницю, кукурудзу, картоплю, гарбузи, дині, бобові та інші культури. У господарстві також тримали коней, свиней і домашню птицю.
У 1910 році хутір мав 30 десятин власної землі та ще 120 орендованих. Для її обробітку використовували шестипільну сівозміну. Це означало, що на ділянках по черзі висівали різні культури, щоб ґрунт не втрачав родючості.
Окрім сільськогосподарських угідь, навколо будівель висадили фруктові дерева, ягідні кущі та квіти. Тут були теплиці, розарій і навіть ставок із греблею.
Подбали й про оздоровлення вихованців. У Євпаторії, в Криму, Олександрівський відділ опікунства створив школу-санаторій біля моря. Вона могла одночасно приймати 50 дітей, які поєднували відпочинок із навчанням.
Завдяки власним полям, фермам і майстерням училище частково забезпечувало себе продуктами та необхідними речами. А машинобудівний завод, друкарня й інші виробництва виконували замовлення, приносячи додаткові гроші на утримання освітнього комплексу.
Дев’ять років навчання та ремесла: як жили вихованці училища-хутора
Навчання в Олександрівському училищі-хуторі тривало дев’ять років. Діти опановували читання, письмо, арифметику, історію, географію, природознавство та фізику. До програми також входили малювання, креслення й гімнастика.
Окрему увагу педагоги приділяли розвитку мовлення. Для цього використовували так званий звуковий метод, поширений у спеціальній освіті на початку XX століття. Учнів вчили вимовляти окремі звуки та слова, читати з губ і висловлювати думки письмово.
У кожному класі зазвичай було по десять-одинадцять дітей. Завдяки невеликим групам учителі могли більше часу приділяти кожному, враховуючи його потреби та успіхи в опануванні матеріалу.
Окрім загальноосвітніх предметів, важливе місце посідала професійна підготовка. Особливо багато часу їй відводили протягом останніх трьох років, коли вихованці здобували практичні навички для майбутньої роботи.
Хлопців навчали столярної, слюсарної, ковальської, ливарної, шевської та друкарської справ. Дівчата переважно опановували крій і шиття, вишивання, в’язання та виготовлення жіночих капелюшків. Такий поділ професій відповідав уявленням того часу про чоловічі й жіночі заняття.
Теоретичні знання закріплювали на практиці. Наприклад, під час уроків креслення школярі вчилися створювати технічні малюнки, які згодом використовували в майстернях. Це допомагало краще розуміти будову виробів і послідовність їхнього виготовлення.
Не менш важливою була сільськогосподарська праця. Близько 80% дітей походили із селянських родин. Тому їх знайомили з вирощуванням різних культур, доглядом за тваринами та веденням господарства.
Організатори прагнули, щоб після завершення училища молоді люди мали не лише освіту, а й ремесло, яке дозволило б їм знайти роботу та самостійно заробляти на життя.
З роками школа приймала дедалі більше дітей. Наприкінці 1910 року тут навчалися вже 227 осіб: 145 хлопців і 82 дівчини. Для роботи з ними залучили 30 педагогів, частина яких проходила спеціальну підготовку в Петербурзі. На підвищення кваліфікації викладачів опікунство виділяло окремі кошти.
Серед фахівців, які працювали в училищі, були Микола Лаговський та Іван Соколянський, відомі своїми дослідженнями й педагогічною діяльністю у сфері освіти людей із порушеннями слуху.
Соколянський також порушував питання викладання рідною мовою. У 1910 році він підготував працю про навчання українських дітей з порушенням слуху, у якій звертав увагу на труднощі, пов’язані з використанням нерідної мови під час занять.
Для педагогів та учнів була доступна бібліотека, яка налічувала приблизно півтори тисячі книжок. Значну частину зібрання становили спеціальні видання з педагогіки, присвячені методам навчання та виховання дітей із порушеннями слуху.
Поєднання шкільних предметів, професійної підготовки та сільськогосподарської праці привертало увагу освітян з інших країн. До Олександрівська приїжджали іноземні делегації, щоб ознайомитися з навчальними програмами, роботою майстерень та організацією повсякденного життя вихованців.
Як училище утримували за пожертви та чому воно втратило свої завод і господарство
Попри великі масштаби, Олександрівська школа-хутір не мала постійного фінансування з казни Російської імперії. Гроші на її утримання надходили від земств, громадських організацій, приватних благодійників, а також завдяки роботі власних підприємств.
Чимало особистих коштів вклав і Фелікс Мовчановський. За історичними дослідженнями, на створення училища він витратив понад десять тисяч карбованців: на сьогоднішні гроші – це могло бути близько 20 мільйонів гривень.
Міський голова також звертався по допомогу до підприємців і місцевих громад, домовлявся про придбання обладнання та шукав замовлення для машинобудівного заводу й друкарні. Це давало змогу отримувати додаткові прибутки, які спрямовували на потреби вихованців.
Вироби, створені учнями в майстернях, неодноразово здобували нагороди на губернських виставках. Так професійна підготовка приносила не лише практичні навички, а й визнання за межами школи.
Завдяки пожертвам і власному господарству освітній комплекс швидко розростався.
Проте вже наступного року майбутнє училища опинилося під загрозою. У 1911-му Фелікса Мовчановського звинуватили у фінансових зловживаннях, пов’язаних із благодійною діяльністю. Його заарештували, після чого він провів за ґратами близько трьох місяців.
Розслідування тривало приблизно два роки. Зрештою звинувачення зняли через відсутність складу злочину, однак за цей час становище школи суттєво змінилося.
У квітні 1912 року затвердили план реорганізації, який почали втілювати наступного року. Училище поступово втратило свою виробничу та господарську основу. Частину майна продали, а замість колишнього освітнього комплексу залишилася спеціальна школа без попередніх можливостей для професійної підготовки.
Серед архівних документів збереглася довідка 1914 року про продаж Маріїнського заводу. Це підприємство раніше було важливою частиною хутора, адже допомагало готувати вихованців до роботи та приносило гроші на їхнє утримання.
У 1916 році Мовчановського знову обрали міським головою Олександрівська. Він спробував повернути училищу колишній вигляд і відновити його діяльність за початковим задумом. Для цього навіть створили спеціальну комісію, яка мала розглянути можливості повернення попередньої системи.
На початку 1917 року майбутнє школи обговорювали в міській думі та земських установах. Проте здійснити задум не вдалося. Перша світова війна, революційні події та зміни влади не дозволили повернути колишні умови роботи.
У грудні 1917 року Маріїнське училище-хутір остаточно припинило існування як окремий заклад.
Однак навчання дітей із порушеннями слуху в Запоріжжі на цьому не завершилося. У 1920-х роках на основі колишнього училища організували спеціальну школу, яка працювала вже за іншими правилами та без великого господарського комплексу.
Маріїнське училище-хутір залишило помітний слід в історії Запоріжжя. На початку XX століття його організатори створили місце, де поєднували загальноосвітні предмети, навчання ремесел, медичну допомогу та практичну роботу в майстернях і на землі.
Хоча така система проіснувала порівняно недовго, вона привертала увагу педагогів з інших міст і країн. Досвід Олександрівської школи-хутора згодом став предметом історичних і наукових досліджень, а її минуле нагадує про спроби зробити освіту доступнішою для дітей, які на той час мали небагато можливостей навчатися й здобути професію.
Текст – Анастасія Гавриш
Читайте також
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!