Після виїзду з Оріхова відкрила власний зоомагазин у Запоріжжі: історія Алли Чурілової
Початок повномасштабної війни Алла Чурілова зустріла в рідному Оріхові. Її донька з маленьким сином у цей час опинилася в окупованій Нестерянці, звідки змогла вибратися у березні 2022 року. Через місяць Алла разом із рідними залишила рідне місто та переїхала до Запоріжжя. Батьки ж залишалися в окупації ще декілька місяців, і весь цей час жінка шукала можливість їх вивезти.
У Запоріжжі Аллі довелося наново облаштовувати побут і шукати роботу. Вона плела маскувальні сітки, допомагала у швейній майстерні, а згодом почала працювати у сфері зоотоварів. Через кілька років цей досвід привів її до власної справи – зоомагазину «Норка» у Хортицькому районі.
Як після вимушеного переїзду Алла Чурілова почала новий етап життя – у матеріалі «Першого Запорізького».
Після кількох тижнів під обстрілами виїхала з Оріхова до Запоріжжя
До повномасштабного вторгнення Алла Чурілова жила в Оріхові та багато років працювала у торгівлі. Останні п’ять років продавала керамічну плитку та інші будівельні матеріали.
Після 24 лютого 2022 року залишати місто вона спочатку не збиралася. Тут були дім, робота та звичне життя.
У перші години великої війни найбільше хвилювалася за доньку Інну та онука Даміра, які перебували у Бердянську. Хлопчикові тоді був рік і вісім місяців.
Рано-вранці Інна зателефонувала матері й сказала, що почалися обстріли. Алла попросила її якомога швидше виїжджати. Безпечнішою тоді здавалася Нестерянка – село неподалік Оріхова, де жили її батьки. Жінка сподівалася, що невеликий населений пункт залишиться осторонь бойових дій, тому донька з сином вирушили туди.
Однак уже на початку березня Нестерянка опинилася в окупації.
«Донечка телефонує й каже: «Мамо, у нас росіяни». Я просто кричала, бо там уже були і мої батьки, і донька, і маленький онук», – згадує Алла.
12 березня Інні з Даміром та ще кільком людям вдалося вибратися з села. В одному Lanos їхало дев’ятеро людей, більшість із них – діти. На автомобіль та одяг пов’язали білі смуги, щоб було видно, що всередині цивільні. Рухалися дуже повільно. Один із чоловіків ішов попереду та показував водієві, де можна проїхати, оминаючи нерозірвані боєприпаси.
Відстань була невеликою, однак дорога зайняла кілька годин, оскільки маршрут проходив під обстрілами. На одній із ділянок із посадки раптово вибігли озброєні люди. Пасажири злякалися й почали кричати, щоб не стріляли, бо з ними діти.
За кілька секунд зрозуміли – це українські захисники. Військові самі дивувалися, як цивільним вдалося подолати настільки небезпечний шлях, і підказали, куди рухатися далі.
Коли того ж дня білий Lanos з’явився в Оріхові, Алла спочатку впізнала машину, а вже потім побачила рідних: «Розумію, що це діти. У мене просто ноги відмовили. Впала на коліна й почала кричати. 12 березня ніколи в житті не забуду».
Інна з Даміром залишилися в Оріхові разом з Аллою. Через постійні обстріли родина перебралася до підвалу. Його утеплили пінополістиролом, облаштували місця для сну, а зі старого бойлера зробили буржуйку. Весна була холодною, ще випадав сніг, тому приміщення доводилося опалювати.
З кожним тижнем умови ставали важчими. Зникали світло й вода, закривалися магазини та аптеки. Технічну воду привозили в бочках, потім відстоювали та кип’ятили.
Особливо Алла переживала за онука, який сильно лякався вибухів. Після чергового важкого обстрілу зрозуміла, що залишатися в Оріхові далі не можна: «Вранці я сказала: «Все, їдемо». Мені здається, всі чекали саме моєї команди. Дорослі ще можуть самі вирішувати, залишатися їм чи ні. А Дамір маленький, він дуже боявся».
19 квітня 2022 року сім’я вирушила до Запоріжжя. Багато речей не брали. Окрім найнеобхіднішого, жінка поклала до автомобіля дві швейні машинки та машинку для стрижки волосся. Уже тоді думала, чим зможе заробляти після переїзду.
Разом із ними їхали дві її такси, ще один собака та папуги.
До Запоріжжя дісталися без тривалих затримок. На блокпостах машину зупиняли українські військові, але, побачивши сім’ю з дитиною, речами та тваринами, швидко пропускали далі.
«Від самого двору і до Бабурки сльози просто текли. Я, напевно, вже тоді десь усередині розуміла, що можу не повернутися. А потім ще два тижні не могла перестати плакати», – згадує Алла.
У Хортицькому районі їх прийняла подруга та допомогла з житлом. Спочатку жінка збиралася лише залишити тут Інну з Даміром, кілька днів перепочити й повернутися до Оріхова.
Ще довго після переїзду вона не хотіла сприймати Запоріжжя як новий дім.
Декілька місяців шукала можливість забрати батьків з окупованої Нестерянки
Поки Алла з донькою та онуком уже були у Запоріжжі, її батьки залишалися в окупованій Нестерянці.
Мама мала проблеми зі здоров’ям і з 2016 року не могла ходити, а батько хворів на діабет. Через стан дружини він довго не наважувався залишити дім.
Зв’язок із селом постійно зникав. Батько ховав телефон і, коли з’являвся сигнал, виходив на город, щоб хоча б ненадовго подзвонити доньці.
З часом саме цих коротких розмов вона чекала найбільше: «Ти просто чекаєш, щоб рідна людина вийшла на зв’язок і сказала: «Доця, у нас усе добре». Після такого вже зовсім інакше дивишся на всі речі. Головне – що рідні живі».
Паралельно намагалася передавати в Нестерянку продукти й медикаменти. Ще на початку окупації через український блокпост вдалося відправити кілька ящиків із необхідним, пізніше допомагали волонтери та перевізники.
Алла витрачала заощадження, продавала цінні речі та передавала гроші на продукти, медикаменти й газові балони. Проблемою була й готівка: в окупації за зняття чи обмін грошей доводилося сплачувати великий відсоток.
Водночас переконати батька виїхати було непросто: «Я йому казала: «Буде можливість – виїжджайте». А він: «Куди ми поїдемо? Мама дорогу не витримає. Як усе це залишити?» Люди до останнього не могли повірити, що це надовго».
Донька телефонувала волонтерам, перевізникам, знайомим і всім, хто міг знати, як забрати людей із Нестерянки. Шукала транспорт, безпечний маршрут, а в якийсь момент уже була готова їхати за рідними самостійно.
Згодом про ситуацію дізнався її знайомий Ярослав зі Степногірська. Він пообіцяв допомогти з виїздом. Почалися постійні дзвінки, домовленості та зміни маршрутів. Напряму зв’язатися із селом вдавалося не завжди, тому частину інформації передавали через родичів і знайомих.
Батькам повідомляли лише найнеобхідніше: коли бути готовими, куди їхати та що взяти із собою. Кілька спроб зірвалися.
Зрештою подружжю разом із кількома знайомими вдалося дістатися до Молочанська. Там вони провели приблизно два тижні, чекаючи можливості рухатися далі.
Увесь цей час Алла майже не випускала телефон із рук: «У мене був блокнот, повністю списаний номерами перевізників. Могла днями сидіти на сходовому майданчику з телефоном, кавою й чекати дзвінка. Не знала, що буде через годину».
Коли нарешті з’явилася можливість продовжити шлях, батькам передали інструкції приєднатися до колони. Та навіть тоді все ледь не зірвалося. Під час перевірки з’ясувалося, що їхніх прізвищ немає у списках. Алла знову телефонувала людям, які допомагали з евакуацією, і просила розібратися.
Зрештою їх пропустили.
20 жовтня 2022 року, після майже восьми місяців окупації, батьки дісталися Запоріжжя.
Ще до зустрічі донька зрозуміла, що вони вже на підконтрольній Україні території, – на телефоні висвітився дзвінок від батька.
Першу зустріч після довгої розлуки вона пам’ятає особливо добре. До війни тато був активним, багато працював, постійно жартував і, за словами Алли, був «душею компанії». Після кількох місяців окупації вона ледве його впізнала.
«Я побачила його – і це був наче не мій тато. Стоїть зовсім інша людина. Оце з пам’яті вже нікуди не дінеться», – говорить вона.
Після переїзду стан мами погіршився – вона перенесла ще один інсульт. Алла займалася лікуванням і паралельно шукала для батьків окреме житло.
Згодом вдалося орендувати частину будинку у Дніпровському районі Запоріжжя, неподалік від доньки.
Коли рідні нарешті були поруч, Алла змогла більше уваги приділяти власному життю та поступово повертатися до роботи.
У Запоріжжі плела маскувальні сітки, працювала у швейній майстерні та зоомагазині
Перші місяці після переїзду далися непросто. Побут доводилося облаштовувати майже з нуля. Речами допомагали друзі, знайомі, волонтери та благодійні організації.
«Ми приїхали – навіть постільного не було. Куртки складала замість подушок. Хтось давав рушники, хтось постіль. Потроху якось наживали», – згадує жінка.
Водночас сидіти вдома вона не хотіла. У Хортицькому районі долучилася до плетіння маскувальних сіток. Алла вміє шити, тому почала забирати додому клаптики тканини, з’єднувати їх у довгі смуги та приносити готові заготовки назад.
Пізніше стала приходити до майстерні, де виготовляли елементи амуніції для військових. Спочатку як волонтерка, а згодом їй запропонували залишитися та координувати роботу швачок.
Однак психологічно повернутися до звичного ритму було складно.
«2022 рік майже не пам’ятаю. Було дуже важко прийняти, що я вже не вдома. Навіть коли всі навколо допомагали, всередині постійно було: хочу назад», – говорить Алла.
Через деякий час з’явилася можливість знову повернутися до торгівлі. Знайомі запропонували підмінити продавців у зоомагазині. Кілька днів у результаті перетворилися приблизно на рік роботи.
Саме там вона вперше добре познайомилася з товарами для домашніх улюбленців та особливостями цієї сфери.
Згодом Алла дізналася, що в іншій зоокрамниці неподалік її будинку шукають продавця. Такий варіант підходив: після переїзду вона ще погано орієнтувалася у великому місті, а далекі поїздки громадським транспортом давалися непросто.
Новий асортимент довелося вивчати вже на місці, проте багаторічний досвід у торгівлі допоміг швидко освоїтися.
У цій крамниці Алла пропрацювала близько двох років. За цей час добре запам’ятала постійних покупців та їхніх тварин, знала, які корми вони беруть і з якими питаннями найчастіше звертаються.
На початку 2026 року власники повідомили, що вирішили закрити торгову точку.
Для продавчині це не стало повною несподіванкою. Останнім часом асортимент поповнювали рідше, тому вона розуміла, що крамниця може припинити роботу.
Коли товар і меблі почали вивозити, приміщення поступово спорожніло. Алла сиділа всередині й думала, що робити далі: знову шукати роботу чи спробувати використати досвід, який уже мала. На рішення знадобилося кілька хвилин.
Після закриття магазину вирішила залишитися у приміщенні та відкрити власну крамницю
Грошей на старт майже не було. Попередні роботодавці мали виплатити Аллі близько 5300 гривень зарплати, частину коштів вона позичила у сестри. Меблі та обладнання шукала серед знайомих, дещо брала з виплатою частинами.
8 лютого 2026 року підписала договір оренди приміщення, де до цього працювала продавчинею. Наступні кілька тижнів пішли на ремонт та облаштування. Алла підфарбовувала стіни, приводила до ладу підлогу, встановлювала стелажі й поступово наповнювала полиці.
Наприкінці березня крамниця почала працювати. Назву для неї обрала одразу – «Норка». Так звали її першу таксу, яка загинула ще в Оріхові.
Зараз тут продають корми різних цінових категорій, ласощі, іграшки, засоби для догляду та інші товари для домашніх улюбленців. Окремо власниця намагається розширювати вибір спеціалізованого харчування для тварин з алергіями, проблемами з травленням та іншими захворюваннями.
«У мене самої собаки мають проблеми зі здоров’ям, тому я знаю, як це, коли тобі потрібен конкретний корм. Хочеться, щоб люди не бігали по всьому місту й не шукали його», – пояснює вона.
За роки роботи багато покупців звикли приходити до неї не лише по корм чи ласощі, а й за порадою або просто поговорити: «Треба відчувати людину. Є покупець, якому потрібна допомога й треба все пояснити, а є той, хто хоче сам спокійно подивитися. У мене навіть є цукерки гарного настрою. Буває, людина заходить і каже: «Давно у вас не була, мені треба вашого гарного настрою». Ну, значить, беремо цукерку й говоримо».
Окреме місце у крамниці вона відвела для шиття. Робити речі для тварин почала ще задовго до власної справи. Спершу шила лежанки для своїх собак, частину передавала до притулку в Оріхові, а пізніше почала брати індивідуальні замовлення.
Тепер виготовляє лежанки, будиночки та іграшки під розмір конкретного улюбленця. До готового виробу часто додає невеликий подарунок – подушку, іграшку чи смаколики.
Після навчання у центрі зайнятості отримала грант на розвиток зоомагазину
Ще після закриття попередньої крамниці Алла стала на облік у центрі зайнятості. На той момент уже знала, що хоче продовжити працювати самостійно, тому одразу запитала про програми підтримки для підприємців.
Так дізналася про «Власну справу». Найбільше спочатку лякали документи, робота за комп’ютером та необхідність підготувати бізнес-план. Фахівці центру зайнятості пояснили умови та запропонували навчання. Алла пройшла п’ять занять, після чого підготувала заявку та пройшла співбесіду. Невдовзі отримала повідомлення про позитивне рішення.
На розвиток справи вдалося отримати 300 тисяч гривень. Кошти на рахунок надійшли 26 серпня 2026 року. За них підприємниця планує придбати торгове обладнання, нові стелажі, ноутбук та поповнити асортимент.
«Я дуже поспішала, коли писала бізнес-план. Тоді хвилювалася і не все продумала. Зараз уже як підприємець дивишся на магазин зовсім по-іншому», – пояснює Алла.
Одна з умов програми – створення робочого місця. Працівника планує шукати через центр зайнятості. Хотілося б знайти людину з Хортицького району, щоб їй було зручно добиратися, а за можливості – працевлаштувати переселенця.
Власний досвід переконав жінку, що незнайомих документів і підготовки заявки не варто боятися: «Якщо чогось не розумієш – тобі пояснюють. Є навчання та фахівці. Мені здається, було б неправильно не скористатися такою можливістю, якщо хочеш щось робити».
Крамницю поступово робить такою, якою сама хотіла бачити її ще тоді, коли була найманою продавчинею: з кормами різних цінових категорій, спеціалізованим харчуванням, ласощами, аксесуарами та власноруч пошитими речами для тварин.
Попри нову справу й кілька років життя у Запоріжжі, Оріхів для Алли залишається домом. Вона зберігає фотографії пошкодженого будинку, а старі знімки міста час від часу з’являються у спогадах у телефоні та соцмережах: «Відкриваю фотографії Оріхова, поплачу – і далі працюємо. Не можна складати руки. Як би боляче не було, ми живі. Значить, треба щось робити, думати про рідних, працювати й чекати, щоб цей жах нарешті закінчився».
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву Алли Чурілової
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!