«Якщо не дамо відповіді ми, це зробить ворог»: як запорізький ветеран Данило Качура поборов рак, а тепер говорить зі школярами про війну
У 2014 році Данило Качура добровольцем долучився до запорізького батальйону «Скіф». Упродовж семи років служив на Донеччині. У 2020 році у військового виявили лімфому. Після хіміотерапії та променевої терапії хвороба відступила, однак за рішенням ВЛК йому довелося залишити службу.
На початку повномасштабного вторгнення Данило знову долучився до оборони Запоріжжя. Згодом почав працювати тренером із боксу, а восени 2024 року – проводити у школах зустрічі, під час яких розповідає учням про службу, російсько-українську війну, повагу до захисників і протидію ворожій пропаганді. За півтора року провів близько 250 таких заходів.
Як Данило Качура подолав онкологічне захворювання, повернувся до цивільного життя та чому вирішив говорити зі школярами про війну – у матеріалі «Першого Запорізького».
Працював на заводі, а у 2014 році добровольцем долучився до війська
Данило Качура виріс у багатодітній родині в селі Гнаровське Запорізької області. У нього є молодші брат і сестра. Після школи вступив до Вільнянського професійного ліцею, де здобув фах обліковця.
Військову кар’єру чоловік не планував. Проте після початку російської агресії у 2014 році вирішив долучитися до захисту країни. У травні долучився до запорізького добровольчого батальйону «Скіф»: «Відчував відповідальність і думав: що потім скажу самому собі – що просто спостерігав за тим, що відбувається? Для мене це було неприйнятно».
Бійці чергували на блокпостах, брали участь у контрдиверсійних операціях і виконували завдання на передовій. Данило служив у Маріуполі, Гранітному, Лисичанську, Сєвєродонецьку та Торецьку. На одному напрямку підрозділ міг залишатися кілька місяців, після чого військові ненадовго поверталися до Запоріжжя та вирушали на іншу ділянку фронту.
Навіть у важких умовах військові знаходили місце для гумору. В одному з розташувань була кімната, де жили четверо бійців, які голосно хропіли. Її називали «кімнатою тигрів». Командир залишив там вільне ліжко й тимчасово переселяв туди порушників внутрішнього розпорядку.
«Командир казав, що не каратиме грошима, бо тоді постраждає родина військового. Тому порушника на тиждень або два поселяли до «тигрів». Після цього бажання знову порушувати правила зникало», – розповідає Данило.
Під час служби військових підтримували місцеві жителі. Одного разу взимку підрозділ вирушив на завдання, але бійцям не вистачило їжі. Вони зайшли попросити води до родини, яка жила небагато. Господарі напоїли їх і запропонували поїсти: «Люди самі жили скромно, але все одно були готові поділитися. У такі моменти розумієш, заради кого перебуваєш на фронті й витримуєш усі труднощі».
Паралельно зі службою Данило навчався. У Запорізькому національному університеті здобув економічну освіту, а пізніше – ступінь магістра за спеціальністю «Фізичне виховання».
Подолав рак, але через рішення ВЛК був змушений залишити службу
Восени 2020 року Данило відчув, що під час ковтання щось заважає. Спочатку подумав, що подряпав горло, однак за кілька тижнів стан погіршився. Набрякла шия, змінився голос, з’явилися труднощі з диханням. Їсти ставало дедалі важче: кожен шматок доводилося ковтати кілька разів і запивати водою.
Після обстеження та біопсії у військового виявили лімфому – злоякісне захворювання лімфатичної системи. Пухлина утворилася у шийному лімфовузлі: «Перший час було морально важко. Не хотілося залишатися з цією проблемою наодинці. Крім хвороби, тоді були й особисті труднощі».
Обстеження та хіміотерапію проходив у Національному інституті раку в Києві. Після введення препаратів повертався до Запоріжжя, де близько трьох тижнів відновлювався перед наступним курсом. Загалом таких процедур було чотири. Згодом пройшов променеву терапію: ділянку пухлини опромінювали, щоб знищити ракові клітини, які могли залишитися. Через це на певний час зник смак.
Попри хворобу, продовжував служити. Після процедур отримував кілька днів на відпочинок, а потім повертався до підрозділу та виконував легші завдання у Запоріжжі.
У травні 2021 року основний курс завершився та почалася ремісія. Нині щороку проходить комп’ютерну томографію, здає аналізи та консультується з онкологом:«Коли тебе підтримують, розумієш: сьогодні допомогли тобі, а завтра ти маєш допомогти комусь іншому. Повага, любов і дружба за гроші не купуються».
Військовослужбовець хотів залишитися на посаді без значних фізичних навантажень. Побратими й керівництво підтримували це рішення, однак через ризик рецидиву медики не дозволили продовжити службу.
У вересні 2021 року військово-лікарська комісія визнала Данила непридатним. Його звільнили, виключили з військового обліку та встановили третю групу інвалідності безстроково.
Після семи років на фронті повернутися до цивільного життя було складно: «Підрозділ став другою родиною. Нас об’єднували важкі й радісні моменти, а потім усе різко припинилося. Треба було прийняти це і звикати до нового життя. Спочатку відчував порожнечу».
У цей період завершував навчання та готувався до захисту магістерської роботи. Диплом викладача фізичного виховання отримав у січні 2022 року – за півтора місяця до повномасштабного вторгнення.
Після оборони Запоріжжя почав працювати тренером із боксу
Після початку повномасштабного вторгнення Данило знову долучився до війська. 4 березня 2022 року отримав зброю та став на захист Запоріжжя. На той час лінія фронту поблизу міста ще не сформувалася, тому існувала загроза проникнення диверсійних груп. Разом з іншими добровольцями чергував переважно вночі та виїздив на Василівський напрямок.
«Я знову міг бути корисним і повернувся до військового середовища, яке добре знав», – згадує ветеран.
Це тривало до осені 2022 року. Після того як оборону міста посилили, добровольцям сказали здати зброю.
Після цього Данило вирішив спробувати себе у тренерстві. Він і раніше займався боксом, а освіта викладача фізичного виховання дозволяла працювати у цій сфері. Восени 2022 року звернувся до одного зі спортивних комплексів Запоріжжя, склав іспити та почав проводити індивідуальні заняття.
Його вихованцями стали переважно діти й підлітки, хоча тренував і дорослих. Нині постійно займається з п’ятьма-шістьма людьми.
За півтора року провів близько 250 зустрічей зі школярами
Ідея спілкуватися з учнями виникла зі спогадів про дитинство, коли до сільської школи приходили ветерани Другої світової війни. Ще однією причиною стала російська пропаганда, яку поширюють серед української молоді через соцмережі: «Школярі все одно шукатимуть відповіді: чому триває війна, хто її розпочав і заради чого люди захищають Україну. Питання в тому, від кого вони це почують – від нас чи від ворога»,.
Перший захід відбувся восени 2024 року в Запорізькому обласному ліцеї «Козацький» до 1000 днів повномасштабного вторгнення. Організувати його допомогла знайома, яка працювала у закладі. Перед виступом чоловік підготував основні тези, щоб доступно розповісти про власний досвід і не зосереджуватися на жорстоких подробицях війни.
«Після розмови має залишитися повага до захисників і держави. Важливо показати, що відповідальність та допомога іншим – це правильні цінності», – говорить ветеран.
Згодом ініціативу підтримав міський департамент освіти. На початку кожного півріччя навчальні заклади подають заявки, зазначаючи бажану дату та класи. Спочатку заходи проводили переважно для учнів 9-11 класів, пізніше долучили п’ятикласників, а іноді й молодші класи.
Після оголошення проєкту надійшло понад сто заявок. У найбільш завантажені дні доводилося відвідувати по дві-три школи. Перші виступи давалися складно: Данило хвилювався, чи зможе чітко відповідати на запитання та втримати увагу аудиторії.
З часом навчився краще відчувати настрій класу та будувати розмову відповідно до віку слухачів. Нині разом із департаментом освіти нарахував близько 250 проведених заходів.
Спочатку розповідає про службу, хворобу та повернення до цивільного життя, а потім спілкується з аудиторією. Найчастіше запитують про військовий побут, харчування, тварин на позиціях, бойові завдання та причини, через які люди стають на захист країни. При цьому уникає агресивної риторики й надмірної уваги до подробиць боїв: «Не можна виховувати залякуванням. Людина має формуватися як зріла особистість, а не звикати до агресії».
Одна з пам’ятних розмов відбулася після сильного російського обстрілу Запоріжжя. Її проводили в укритті, тому працівники школи не знали, скільки учасників прийде. Попри небезпеку, зібралася майже вся група п’ятикласників. Наприкінці троє хлопців підійшли й запитали: «А ми ж їх переможемо? Росіян?».
«У такі моменти розумієш, наскільки їм потрібні чесні та зрозумілі відповіді», – згадує Данило.
Також школярі цікавляться, як поводитися з військовими, які повернулися з фронту, та людьми з інвалідністю. Вони бояться образити байдужістю, надмірною увагою або жалістю. У таких випадках чоловік радить не розпитувати про травми без дозволу й ставитися до співрозмовника звичайно: «Можна просто сказати: «Дякую» або привітатися кивком. Не потрібно жаліти чи запитувати, як таке сталося. Важливі повага і нормальне ставлення».
За спостереженнями ветерана, молодші слухачі частіше ставлять прямі запитання, яких соромляться підлітки. Натомість тих, хто довго навчався дистанційно, іноді складніше залучити до діалогу. Саме тому, переконаний чоловік, такі розмови мають відбуватися регулярно, а не лише до пам’ятних дат: «Щоб навчитися правильно говорити зі школярами, недостатньо одного чи навіть десяти заходів. З часом починаєш краще розуміти аудиторію, бачити, що варто пояснити, а яких тем краще уникати».
Радить ветеранам не замикатися в собі та шукати нову справу
Данило Качура наголошує, що повернення до цивільного життя у кожного відбувається по-різному. Комусь потрібне тривале фізичне відновлення, комусь – психологічна підтримка. Після найскладнішого періоду радить не залишатися наодинці зі своїми переживаннями та пробувати себе в різних сферах: «Ветерани мають розуміти, що вони потрібні суспільству. Якщо не вдалося знайти себе з першої спроби, варто пробувати знову. Обов’язково знайдеться справа, у якій людина зможе реалізуватися».
Після семи років служби йому було непросто звикнути до нового ритму. Нині він поєднує тренерську роботу, регулярні обстеження та зустрічі зі школярами. Під час розмов пояснює, що служити суспільству можна і без зброї: «Те, що військові робили на фронті, можна продовжити у цивільному житті – вкладати сили в роботу, виховання молоді чи допомогу іншим. Головне – не закриватися та шукати справу, у якій будеш корисним».
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву Данила Качури
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!