Волонтер Євген Рижиков: “За час війни незнайомі раніше люди стали вірними друзями”

Підприємець з Дніпра Євген Рижиков з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну став волонтером. Він відразу вирішив, що буде допомагати своїй країні всім своїм ресурсом і нікуди звідси не поїде. Вже через кілька місяців великої війни він став співпрацювати з одним з надпотужних фондів України «Все для перемоги», зробивши Дніпро справжнім хабом волонтерської допомоги, яка вкрай необхідна захисникам нашої Вітчизни.

– Євгене, які у вас настрої зараз, коли велика війна йде майже півтора роки?

– Є розуміння того, що немає часу сумувати і гадати, що, колись наступить інше життя. Ми – волонтери –  просто об’єднали наші сили і стали одним з гвинтиків, який допомагає йти до Перемоги. Тому просто працюю, не опускаючи рук. 

– Багато чого змінилося за короткий період часу. Чому вас навчила війна?

– Так, як у кожного українця, у мене багато чого змінилось –  в особистому житті і бізнесі. Цей час показав, хто і скільки «коштує». Круг близьких зменшився. А незнайомі раніше люди стали вірними друзями, перевіреними часом і війною. Благодійність – не просто пусте слово, а наша спільна праця. 

– Як саме для вас почалася велика війна?

– О 6.30 24 лютого я, як завжди, піднявся на ранкову пробіжку. Взяв телефон, а там вже було більше 200 повідомлень! Перше, це відчуття нерозуміння того, що треба робити. Бо поруч сім’я, батьки, колектив і всі вони чекають на твоє рішення. Пам’ятаю, перший тиждень ми провели у відстеженні новин. Я розумів, що тікати мені нікуди і немає бажання. Мій колектив повинен був знати, що я залишаюся з ними. Вже на другий тиждень великої війни ми вийшли на роботу. 

– Чим ви займались до війни?

– Наша компанія займалася меблевими тканинами, тканинами для штор, килимами, декором, фурнітурою для меблів та виробництвом штор, подушок та ковдр. Під час повномасштабного вторгнення всі наші партнери перейшли на пошиття спеціального одягу, бронежилетів. З перших днів телефон розривався від дзвінків тих, хто просив надати їм тканини. І ми це почали робили.

– Безкоштовно?

– Звичайно! Я взагалі тоді не думав про гроші. Ми віддавали тонами, кілометрами, рулонами. Із залишків тканин шили ковдри і подушки, які передавали у госпіталі, у бомбосховища. В той Дніпро став притулком для багатьох з Харкова, Запоріжжя та півдня нашої країни. Це були сотні ковдр та подушок кожен день. Телефонували зовсім незнайомі люди, які мали єдине питання: «Скільки ви зможете дати ковдр та по подушок сьогодні чи завтра?». На роботу вийшов майже весь цех – близько п’ятдесяти людей. На той час це була як «таблетка від страху» – краще бути на роботі, ніж сидіти дома, в новинах. Ще вчора вони шили яскраві штори, а зараз перейшли на теплі ковдри і подушки.

Тільки через місяць гуманітарної роботи я зміг повернутися до питань про те, як далі опікуватися колективом, відновлювати бізнес.

– Відомо, що саме в той час ви почали співпрацювати з фондом «Все для перемоги».

– Так. Мені на початку повномасштабного вторгнення мені подзвонив Геннадій Васьків, якого я знав і до війни, сказав, що він буде гнати зі Львова на фронт авто, заїде у Дніпро, бо йому потрібен склад. Саме ми надали фонду потрібну площу і стали співпрацювати. Я їздив за кордон, привозив автівки для військових – каравани по двадцять-тридцять машин. Загалом фонд передав на фронт більш ніж 340 автівок. Потім Генадій з волонтерами зі Львова перевозив їх до нашого складу у Дніпрі, після чого авто відправлялися до військових. Були і дрони, і старлінки, і ноші, і аптечки для наших вояків й інші замовлення для ЗСУ. Це була постійна робота у дуже активному темпі. Паралельно наш цех відшивав тисячі наборів для цивільних – ковдри, подушки. Це було важко, але виклик здавався цікавий. 

Наразі все заплановане по гуманітарці виконано в повному обсязі. У квітні ми розвезли останні набори. Все зі складу передали на фронт і до лікарень. Зараз підбиваємо підсумки нашої роботи, плануємо показати свої результати та думати, як діяти далі.

– Знаю, що ви самі відвозили озброєння та автівки нашим військовим на фронт. 

– Ми проїхали з місіями майже всю лінію оборони на Харківському, на Запорізькому  та Донецькому напрямках, у Покровськ, у Нікополь, який знаходиться під обстрілами вже майже рік і це від нас лише 120 км. Я був декілька разів у Бахмуті, потрапляв під обстріли. Пам’ятаю, ми привозили допомогу воїнам під Кремінною. Спитали у них: «А де лінія фронту?» Вони так здивовано на нас глянули: «Так ось, за полем». Ми зрозуміли, що опинилися на «нулі». Але просто не встигали лякатися, настільки обмеженим і щільним був час. Розвозили гуманітарні набори і жителям деокупованих міст на Харківщині – дуже велика допомога була надана мешканцям майже зруйнованого міста Ізюм, Балаклії. На Запорізькому напрямку ми були у таких містах як Оріхів та Гуляйполе – ці міста не так часто згадуються в новинах, але вони постійно знаходяться під ворожими обстрілами. Знаєте, після історій, які я від них почув, розумієш, що наш народ нічим не зламаєш.

– Про що ви мрієте?

– Звичайно, хочеться, щоб перемога була вже завтра. Але є розуміння, що цього не станеться. Нам просто треба об’єднатися і робити все задля нашої Перемоги, як це було на початку війни.