Як ветерани та їхні родини відкривають власну справу: п’ять історій із Запоріжжя
Після повернення з фронту до мирного життя, чимало ветеранів і ветеранок наново шукають себе у життті. Для багатьох цей шлях пов’язаний із власною справою. Дехто перетворює своє хобі на бізнес, хтось реалізує давно задуману ідею, інші ж приходять до підприємництва зовсім випадково. У підсумку бізнес для ветеранів стає не лише способом заробітку, а й шляхом до адаптації, реінтеграції та відновлення.
Можливості для ветеранського підприємництва стали однією з головним тем ярмарку вакансій для ветеранів та ветеранок, який провели в Запоріжжі 4 липня.
Під час панельної дискусії своїм досвідом підприємництва поділилися успішні запорізькі ветерани: Юлія Матвієнко (крамниця крафтових продуктів «Мамина ферма»), Артем Богодюк (майстерня і магазин інтер’єрного декору та освітлення The 11’s), Олексій Сандул (равликова ферма й стрітфуд Zap.Ravlik), Андрій Гладілін (діагностична клініка Invivo) та Наталія Ольшанська (сімейний бізнес з переробки кизилу Famberry).
«Перший Запорізький» записав розповіді ветеранів та ветеранок. Далі – пряма мова.
Юлія Матвієнко, фермерка та власниця крамниці крафтових продуктів «Мамина ферма»
У мене був вибір без вибору. Я взагалі-то не дуже збиралася повертатися додому з фронту. Мене повернуло народження двійнят. Тож я зараз мама чотирьох дітей, тому і бізнес називається «Мамина ферма».
Коли в тебе двійня, то ти одразу маєш бути в двох місцях одночасно, встигати все й скрізь. Після повернення з фронту я не змогла більше жити на дев’ятому поверсі. Мені потрібен був маленький будиночок і земля. А якщо є земля, то чому б не завести десять курочок? Закінчилося це тим, що їх стало 1500.
Для мене це був вихід. Я сама собі планую графік, розподіляю, як встигати все з молодшими. На старті мені дуже допомагали старші діти. Це справді родинна справа – мама, діти і фермерство.
Зараз я беру яйце: можу посмажити, а можу покласти в інкубатор, щоб виросло жовтеньке циплятко і стало куркою. Ти ніби трохи відчуваєш себе Богом. Одна мить і вже ціла гора жовтеньких пухнастиків вилуплюється. Це неймовірне відчуття. Мені дуже-дуже сподобалося. А далі вже понеслося.
Коли були відключення світла, люди боялися купувати м’ясо. Ми навчилися готувати тушковане м’ясо, почали продавати живу птицю. Люди купували й вирощували її у своїх господарствах. Потім ми вийшли на крафтове виробництво. А тепер маємо власний магазин.
Майже ніхто з нас, ветеранів, не повертається до своєї довоєнної професії. Я завжди згадую побратима – позивний «Фугас», на жаль, він загинув. У 2019-му, коли ми звільнялися, він запитував: «Ким я тепер буду працювати?». Він був снайпером із 2014-го, з Маріуполя. А до війни працював вчителем у дитячій музичній школі. І каже: «Я ж не зможу повернутись до дітей, що мені робити?». Тоді сиділи з ним і гуглили якісь курси, варіанти перекваліфікації. Це проблема, яку точно проживатиме кожен другий ветеран.
Когось потягне до роботи на землі. Комусь, як мені, буде важко знову займатися торгівлею, хоч раніше я завжди працювала з людьми. А після повернення зрозуміла, що мені краще з курочками поки. І тут дуже важливо мати хобі, яке може перерости в бізнес, який ти будеш любити.
У планах дочекатися перемоги. Насправді, я не песиміст. Я реаліст. Ми – прифронтове місто. Дуже мало місцевих ветеранів виграють гранти. Не тому, що це недоступно, навпаки допомога є, і хороша. Але всі ми розуміємо ризики. Для людини, яка повернулася з війни брати на себе зобов’язання по податкам, утримувати найманих працівників. Це дуже важко.
Можна сказати, що моє хобі переросло у бізнес завдяки програмі Міжнародної організації з міграції, це було у 2020 році. Тоді ветеранам давали гранти на 1000 євро, ще без відкриття ФОПу, але з обов’язковим навчанням. Це було 10 занять онлайн із ветеранами й ветеранками. Я тоді купила за отримані кошти перший інкубатор для курчат і кілька кліток для дорослої птиці. Найголовніше в цьому гранті, що в тебе повірили і купили необхідне обладнання.
Я пам’ятаю себе у 2020-му. Не дуже соціалізована, трохи загублена. І я точно не була готова брати на себе цю відповідальність.
Дуже мало хто з хлопців, демобілізувавшись, одразу готовий відкривати ФОП, на три роки брати гранти по півмільйона і всі ці роки утримувати найманих працівників (йдеться про державний грант для ветеранів та членів їхніх родин, – прим.). Це дійсно ризик, особливо, коли Запоріжжя залишається прифронтовим містом.
Але якщо це хобі, яким людина живе, воно переросте в бізнес, у створення робочих місць. І хай зараз це буде грант не 250 тисяч гривень, а на 50 тисяч – це вже вихід. Можливо людина поставить у гаражі станок, навчиться працювати, побачить, що її хобі справді може приносити дохід.
Я вірю, що це можна вирішити на державному рівні. І дуже вірю, що ту програму, яка дала мені поштовх, можна повторити. Є люди, які вже розробляють гранти, проводять навчання. Для тих, хто тільки повернувся – це може стати реальною і дуже дієвою допомогою, яка спрацює.
Артем Богодюк, власник майстерні та онлайн-магазину інтер’єрного декору та освітлення The 11’s
Мій бізнес – бренд інтер’єрного декору та освітлення The 11’s. Ідея виникла ще до повномасштабного вторгнення, але реалізувати її зміг лише після демобілізації.
Спочатку я хотів зробити небанальний світильник для своєї дитини. Зробив, показав друзям, рідним і почув у відповідь: «Може, давай масштабуйся?». Ще коли проходив військову службу, вже почав робити перші кроки: шукав приміщення, думав про закупівлю обладнання. Хоча б базового. Тобто ще перебуваючи на службі, я поступово готувався до повернення і реінтеграції.
Хоч тоді здавалося, що вже зробив немало, на практиці виявилося, що це лише початок. Але головне – почав. Заздалегідь.
Якщо говорити про розвиток, то, звісно, хотілося б подвоїти масштаби виробництва. Планую придбати нове обладнання, здобути навички й знання, яких поки не вистачає. Модернізувати себе. Ну і, звісно, розширити мережу продажів.
А щодо порад – кожен має свій шлях. Головне – не стояти на місці. Не боятись починати. Пробувати, пробувати, пробувати. І щось обов’язково вийде.
Олексій Сандул, господар равликової ферми та стрітфуду Zap.Ravlik
Я – ветеран АТО, власник равликової ферми та стрітфуду Zap.Ravlik, служив у 2014–2015 роках, коли все тільки починалося.
Ідея з’явилася ще будучи близько до трави та землі. Це мені сподобалось. До цього був офісним робітником. Захотілося створити фермерське господарство. Але класичні напрямки мені не підходили з різних причин. Я довго шукав – до 2018 року. І от у 2018-2019 роках побував на одній виставці, де вперше почув про равликовий бізнес.
Мені довелося вивчити, що таке равликова ферма. Я напросився до одного з фермерів на обслідування об’єкта для того, щоб створити свій проєкт. Але я вивчав не проєкт, а свій майбутній бізнес. Особливо привабила історія, що равликовий бізнес – це сильна удача і він окупається за рік. Не вірте нікому, не окупається. Проте ми досі працюємо, у нас є равликова ферма, переробка і точки продажу у Запоріжжі.
Стосовно планів. Наша головна мета, яку ми поставили собі ще до повномасштабного вторгнення – розширити ферму та створити умови для екскурсій і туристичних відвідин. Ще до повномасштабної війни партнери й клієнти буквально змушували нас відкрити локацію: хотіли екскурсії, дегустації. Ми навіть почали збирати кошти, щоб це реалізувати, але війна все зруйнувала.
Зараз повертаємося до цієї ідеї. За цей час ми трохи зробили собі опору: відкрили власні точки продажу, налагодили фінансові потоки від першого обличчя, а не через партнерів. І тепер знову рухаємося до створення туристичної локації. У планах: розширення ферми, будиночки для гостей, зокрема для ветеранів. Працюємо над тим, щоб через благодійні фонди та партнерів організовувати для них відпочинок і реабілітацію. Бо равлики, повірте, дуже заспокоюють. Вони нікуди не поспішають, але впевнено рухаються.
А щодо порад, якщо людина хоче, то варто діяти. Ми вже не будемо такими, як до війни. До довоєнного життя не повернеться ніхто. Навіть якщо ти фізично повернувся додому, частина тебе залишилась там. У тебе зовсім інший погляд на світ.
Війну з людини треба витіснити. Інакше це зробить алкоголь або інші речовини. Людина повинна бути зайнята. Бізнес – це 100% зайнятість. У тебе не буде вихідних, не буде спокійних днів. Ти лягатимеш з думкою, що робити завтра, і прокидатимешся з цією ж думкою. Бізнес не про відпочинок, це про зайнятість. Тому якщо вам нудно в офісі чи на заводі – бізнес для вас. Спробуйте.
Зараз є море можливостей. Купа програм, навчань, грантів і державних, і недержавних. Просто сідайте за комп’ютер, моніторте. Підтримка є фінансова та інформаційна. Відкрити бізнес зараз легше, ніж у 2014 році. Тому вперед, можливостей багато.
Андрій Гладілін, власник двох діагностичних клінік Invivo
Після демобілізації я відкрив дві діагностичні клініки Invivo. Це велика мережа клінік по всій Україні, але в Запорізькому регіоні їх ще не було.
У мене було два підходи до вибору напрямку бізнесу. Перше, коли є ідея та під неї шукаєш види реалізації. Є розуміння певного бюджету, який може бути. Друге, зараз попит на ринку в багатьох сферах дуже невеликий. Але є речі, які залишаються завжди: люди їдять та переймаються своїм здоров’ям. Тому я вирішив займатися саме медичним бізнесом. Хоча до війни не мав до медицини жодного стосунку.
Фото: Запорізька обласна служба зайнятості
Що стосується планів, то планів багато, аби вистачило грошей, здоров’я та вдачі. Мої знайомі з-за кордону та з інших регіонів України дуже дивуються, що в Запоріжжі взагалі щось будується, але ми працюємо й далі.
Щодо порад, один рік та більше – це короткий термін. Не варто мати великих очікувань від початку бізнесу. Треба бути готовим до невдач, до поразок, до складних моментів. Витримати і вірити, що все вийде.
Наталія Ольшанська, директорка сімейної компанії Famberry з переробки кизилу
Я директорка-співвласниця сімейної компанії Famberry, ветеранського бізнесу. Ще з 2013 року, до повномасштабного вторгнення, наша родина закладала найбільший у світі сад органічного кизилу в мальовничому селі Нове під Токмаком. Але після початку повномасштабного вторгнення ми втратили наші потужності. Сад 14 гектарів, 14 500 дерев, понад 25 сортів кизилу української селекції – усе залишилося в окупації. За ці роки ми втратили понад 500 тонн урожаю ягоди. Ми не вивезли навіть лопати. Бізнес на 300 мільйонів був втрачений. Маю надію, що тимчасово.
Але ми не пішли з ринку. На наше щастя, в місті Запоріжжі залишалося 40 тонн нашого кизилу – справжньої української диво-ягоди. Ми продовжили працювати за методом контрактного виробництва і були представлені майже у всіх куточках України.
11 серпня 2022 року, під час захисту Батьківщини в селі Степове на Запорізькому напрямку, загинув мій син – доброволець Данило Ольшанський. Для батьків втратити дитину – це дуже важко. Ми ніколи не переживемо цього, ми тільки вчимося жити з цим болем.
Втрьох з чоловіком та донькою ми вирішили продовжити нашу справу в пам’ять про нашого героя Данила. І з нуля збудували і запустили нове сучасне переробне підприємство в Запоріжжі, площею 1700 квадратних метрів. Ми працюємо вже понад два роки й масштабуємось з кожним днем. Рік тому ми започаткували ще один дуже важливий напрямок розвитку бізнесу – переробку гарбуза.
Якщо говорити про перспективу, по-перше, ми всі залежні від подій, що розгортаються на фронті. І наш бізнес, і кожен із вас.
Зараз у нас лишилося 25% [вільної від окупації] території Запорізької області – це земля, фермери. А земля має годувати. Наші фермери вирощують гарбузи. Ми купуємо насіння, фермери сіють, ми забираємо врожай уже з доданою вартістю, переробляємо й далі працюємо в секторі B2B, тобто «підприємство для підприємства». Ми створили повний ланцюг: від землі – до готового продукту. І кожен на своєму етапі заробляє.Усе це в нашому регіоні без особливих транспортних витрат, без логістики. Тому будемо розвивати цей вектор.
Крім того, в нас є напрямки контрактного виробництва, відповідального зберігання. Маємо на меті завершити проєкт, який поки не вдалося реалізувати. Це проєкт USAID на 20 мільйонів гривень. Ми також хочемо завершити будівництво, запустити шокову заморозку та консервування. Це значно розширить межі наших можливостей і заробітку.
Що я хочу сказати тим, хто тільки починає або вагається? Ніколи не страшно почати. Страшно – не почати. Так, будуть ризики. Так, будуть невдачі. Але будуть і здобутки. І ви будете дуже горді: за себе, за свою команду, за родину, за державу.
Ми всі працюємо в реальному секторі економіки. Але хотілося б більшої підтримки від держави, зокрема для ветеранів та бізнесу. Ми працюємо у прифронтовому регіоні – у Запоріжжі. Скажіть, будь ласка, чи справедливо, що податкове навантаження на нас таке саме, як в Ужгороді? Я вважаю, що ні. Чи потрібна окрема програма розвитку для ветеранського бізнесу? Так, потрібна.
***
Кожна з цих історій – приклад того, що повернення до мирного життя після війни може бути складним етапом, але водночас і періодом зростання та пошуку себе. Це потребує опори, спільноти і підтримки. Підприємництво стало для багатьох ветеранів способом залишитися в дії, використовуючи свій досвід для створення справи, якою можна пишатися.
Текст – Анастасія Заводюк, Андрій Вавілов, фото з архіву героїв публікації
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!