Верховний Суд встановив, чи відповідає підприємство за достовірність документів контрагента

Чи повинне підприємство здійснювати перевірку справжності наданих контрагентом документів при укладанні договорів: висновок ВС

Верховний Суд встановив, чи відповідає підприємство за достовірність документів контрагента

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу № 340/422/19 та встановив, що чинним законодавством України не встановлено обов’язку суб’єкта господарювання здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладанні договорів.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що ТОВ «С» звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ГУ ДФС у Кіровоградській області, винесені на підставі акту перевірки.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на безпідставність висновків податкового органу щодо невстановлення факту реальності господарських операцій із зазначеним в акті перевірки контрагентом, враховуючи той факт, що податковим органом неналежним чином проаналізовано наявність усіх первинних документів, що підтверджують реальність вказаних операцій. Крім того, позивач не може нести відповідальність за дотримання податкової дисципліни своїми контрагентами та третіми особами. 

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення ГУ ДФС у Кіровоградській області від 20 листопада 2018 року.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції касатор подав касаційну скаргу.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслили, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для користування, його господарської діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону  щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Також ВС зауважив, що будь-яка податкова інформація, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів суб’єкта господарювання по ланцюгах постачання, а також податкова інформація, надана іншими контролюючими органами, в тому числі і складена з причин неможливості проведення документальних перевірок, носить виключно інформативний характер та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

Щодо доводів відповідача про фіктивність укладених договорів між позивачем та вказаним вище контрагентом, то колегія суддів погодилась з висновком судів попередніх інстанцій про те, що відсутність та/або дефектність документів на транспортне перевезення не є безумовною підставою ставити під сумнів здійснення господарських операцій.

Так, ВС зазначив, що відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року №363 (далі — Правила), товарно-транспортна документація – комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, а товарно-транспортна накладна – єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Разом з тим ВС підкреслив, що вказані Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов’язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи, обумовлені вказаними правилами, зокрема товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Крім того, чинним законодавством України не встановлено обов’язку суб’єкта господарювання здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладанні договорів.

Також ВС зазначив, що відсутність у товарно-транспортних накладних конкретної адреси пункту навантаження не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю мали місце.

З огляду на встановлені обставини у справі, а також беручи до уваги індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, правильним є висновок судів першої та апеляційної інстанцій, що у разі порушення контрагентом платника податків чинного законодавства, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи, у зв’язку з чим право платника податків, тобто позивача, на податковий кредит та податку на прибуток не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третьою особою.

Враховуючи обставини справи Верховний Суд залишив касаційну скаргу Головного управління ДФС у Кіровоградській області без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.